|
Олександра
Кондратович,
фольклорист, етнограф,
почесний краєзнавець України, м. Луцьк
З
УКРАЇНОЮ В СЕРЦІ
(до
творчого портрету Олекси Ошуркевича)
Народившись у славетному Берестечку,
Олексій Федорович Ошуркевич (1933–2010) своїм подвижницьким життям не лише
примножив його славу, а й славу Волині. Його творчий доробок – десятки книг –
такі, як «Пісні з Волині», «Чарівне кресало: Українські народні казки з Волині
і Полісся», «Лірницькі пісні: Матеріали до вивчення лірницької традиції»,
«Родина Косачів і волиняни», «Пісні з Колодяжна», «Найрідніший рідний край –
Волинь», «Пісні Шевченкового краю», «Оповіді Шевченкового краю», «З фольклорної
криниці Франкового села», «Берестецька Голгофа: Антологія української поезії
про Берестецьку битву 1651 року», інші. А ще ж сюди слід додати й сотні
публікацій в місцевій пресі, в «Літературній Україні», часописах «Народна
творчість та етнографія», «Пам’ятки України», «Всесвіт», «Жовтень». Вивчаючи ту
чи іншу тему, традицію в духовному житті рідного народу, він мовби звіряв своє бачення
з читачами й водночас підкреслював значення досліджуваного явища.
Писати про таких людей, як світлої
пам’яті Олекса Ошуркевич, завжди складно. Здавалось би, перерахуй усе, створене
ним, – і ти досяг своєї мети. Та перша складність криється в тім, що неможливо перерахувати
все те, до чого торкалась його неспокійна душа. Надто широкий діапазон його
зацікавлень і за тематикою, і за обширом його дослідницької праці, яка вела
його стежками Волині, Полісся, Галичини, Житомирщині, Рівненщини, Черкащини.
Залюблений у рідну Волинь, її
людність, він намагається якомога глибше проникнути в духовний світ краян, їхні
звичаї та обряди, збагнути першовитоки народної творчості. Його не лякали ні
відстані, ні затрати часу. Головним у його пошуку було: встигнути зафіксувати
те або інше явище народної духовної чи матеріальної культури. Пам’ятається, як
свого часу він наполегливо шукав лірників, і дуже шкодував, що носії цієї
пісенно творчої культури відходять у небуття, як і їхня творчість.
Важко навіть збагнути, де він
знаходив час і сили, аби осягнути такий огром роботи. Що спонукало його до
цього? В. Зубович про це говорить так: «Національна ідея була провідною в житті
і творчості О. Ошуркевича, концентром його творчих уподобань, наукових пошуків
та життєвою позицією» [4]. Про таких, як Олекса Ошуркевич, кажуть: лицар, що не
відає страху, той, що ніде не поганьбив себе чимось недостойним. А ще кажуть,
що вони живуть за принципом: «Якщо я не за себе, то хто тодіза мене? Але якщо
тільки за себе я, то навіщо тоді я?» Не відаю, чи керувався цією філософією у
своєму житті Олекса Федорович. Якщо й згадував про себе, то лиш для того, аби
це допомагало йому жити й робити справу, якій він мав служити. Науковець
усвідомлював: перед ним – «нива непочатая» (Т. Шевченко), і її потрібно глибоко
пізнати, обробити, засіяти та виростити-виплекати добірне зерно, яке в
майбутньому дасть рясні сходи, інакше вона може вкритися чортополохом.
Дослідник поспішав жити, щоб
устигнути зробити на ниві національної культури якомога більше. Як мудрий,
глибокий поцінувач духовних надбань народу, він усвідомлював, що з відходом за
межу старшого покоління ці надбання поступово втрачаються, мовби відлітають у
вирій за своїми творцями та носіями. Тому й прагнув охопити якомога ширші
пласти народної духовної та матеріальної культури. В полі зору дослідника –
пісенний фольклор, казка, легенда, переказ, прислів’я та приказки, міфологія, топоніміка
тощо. Йому чужий «пасивний український патріотизм» (за І Дзюбою). Він з головою
поринав у працю. Прагнув дії.
Його залюбленість у справу, якій
служив вірою і правдою, допомагала краще визначати життєві орієнтири,
стрижневим серед яких була любов до України, вболівання за її долю.
По зернині, по колосочку визбирував
золотий ужинок української пісенної ниви, оповідального фольклору, топоніміки,
міфології. Володів талантом бачення загальної творчої палітри українців,
гострим відчуттям, куди слід спрямовувати свої зусилля, аби прислужитися
Україні. У 1970-х роках видавництво «Музична Україна» запланувало серію
«Народні пісні України». І першим у ній з’явився прекрасний збірник «Пісні з
Волині», упорядкування текстів та приміток до якого підготував Олекса
Ошуркевич, нотних матеріалів – Мирослав Стефанидин. У томі подано близько 300
пісень, видрукованих у розділах:
Звичаєво-обрядові пісні
Родинно-побутові пісні
Балади
Давні
історичні пісні
Суспільно-побутові пісні
Пісні революційної боротьби
Пісні Великої Вітчизняної війни
Сьогочасні пісні
Частушки
Приспівки до танців і танцювальні
мелодії.
У кінці книги подано примітки до
текстів і мелодій, словник діалектних та маловживаних слів, алфавітний покажчик
назв творів. У примітках – відомості про те, ким, де, від кого й коли зроблено запис;
подекуди подаються відомості про подію, що лягла в основу пісенного твору.
Розлога вступна стаття «Пісенна
творчість Волинського краю» Олекси Ошуркевича та «Музично-стильові риси пісень
Волині» Мирослава Стефанишина поряд з переліченим вище професійно та з любов’ю розкривають
красу й самобутність пісенної творчості волинян. Принагідно зауважимо: після
випуску двох книг з цієї серії «Музична Україна» припинила роботу над проектом
і більше до нього не поверталась. Лише завдяки оперативності наших упорядників
«Пісні з Волині» стали національним надбанням усієї України.
Так і хочеться сказати: то Сам
Всевишній повів Олексія Федоровича дорогами фольклору, етнології та
краєзнавства і наділив його талантом бачення загального і вмінням вирізняти
конкретику. Він, наче досвідчений лікар, був здатен проникати в глибину явища
чи, якщо можна так сказати, хвороби та своєчасно підставити своє плече. Так,
наприклад, сталось з лірницькими піснями. Здавалось би, популярний колись жанр
навічно присипаний пилом забуття. Але на його захист мужньо став лицар духу –
Олекса Ошуркевич. Повоєнний період він трактує як «останню фазу існування
лірницької традиції» [5, 10]. І, як завжди, зазирає в глибину явища, його
витоки, побутування.
У передній статті «Лірництво на
Поліссі» пише не лише про виникнення тут лірницької традиції, але й про
дослідників цього пласту духовної культури українського народу, покликується на
праці Василя Горбенка «Кобзарі і лірники» (1884), Валеріана Боржковського «Лірники»
(1889), Порфирія Демуцького «Ліра та її мотиви» (1903). З болем пише про
недооцінку цього явища такими велетами української національної культури, як М.
Лисенко, Леся Українка, Філарет Колеса, Опанас Сластіон, Климент Квітка, Гнат
Хоткевич, які віддавали перевагу кобзарству, намаганню порятувати від забуття
думи та історичні пісні. Наводить слова М. Лисенка: «Лірник – тип живучий. Коли
героїчні бандуристи та горді торбаністи вимирають, несучи з собою в могилу
секрет своїх чудових мелодій, лірник живе, живе й буде жити. Його сила й
живучість в тому глибокому ліризмі, котрий так відповідає думному духові
українця» [5, 3–]. На жаль, помилявся метр українського музичного мистецтва.
Книга «Лірницькі пісні з Полісся»
надзвичайно вартісна. У ній представлені не лише тексти пісень, а й репертуар
лірників Івана Власюка, Степана Рибачука, Адама Шковороди. Повернуто із небуття
імена інших учасників лірницького цеху – Хоми Турковця з Грудок, Пилипа
Демарчука з Глух, Дем’яна Банька з Воєгощі, Каленика Деркача з Краснилівки
(колишньої Кирчі) тощо.
Праця є безцінним джерелом для
фольклористів у дослідженні постових пісень, поширених на Західному Поліссі,
чимало з яких є фольклоризованими варіантами лірницьких. Автором цієї статті
записано у Воєгощі, звідки родом Дем’ян Банько, пісні «Ой зойшла зора
вечоровая» (про напад турків на Почаївську обитель), «Ой у читвер, по обіди», в
сусідньому Ворокомлі – «Ой у читвер, по вичери», «В долинойци два яловки», «У
неділю рано» («Сирітка»), «Ой була вдова». Усі ці твори сповнені глибокого
змісту, є виразниками високої народної моралі. І хоч тут передано основну думку
пісень, що їх виконували Іван Власюк, Степан Рибачук, Адам Шковорода, однак
мають чимало відмінностей і в змісті, і в стилістиці, і в розгортанні сюжету.
Можна припустити (лише припустити), що ворєгощенські та ворокомлівські фольклоризовані
варіанти запозичені від Дем’яна Банька і на цій основі зробити висновок щодо
репертуару цього поліського лірника.
Науковець глибоко досліджує
лірницьку традицію на Поліссі, подає короткі відомості про життя та географію
творчих мандрівок лірників, їхній репертуар. Йому вдалося записати спогади
Григорія Рибачука, 1907 р. н., мешканця села Краснилівка (колись Кирчі)
Камінь-Каширського району, про школу лірника Каленика Деркача, що була
розташована в його хаті і в якій навчалось до 20 сліпців-лірників з усієї Волині.
Оповідач схвально оцінив цей своєрідний навчальний заклад, вимогливість
наставника щодо дотримання правил поводження учнів як у школі, так і серед
слухачів. Учитель сам виготовляв інструменти, а потім передавав їх своїм
вихованцям, володів невеликим земельним наділом, на якому працювали його сини.
На жаль, з приходом у 1939 році радянської влади вони були репресовані.
Принагідно нагадаємо слова Климента
Квітки, мовлені ним ще 1912 року та доречно наведені у вступній статті А.
Данилюка «Творчі здобутки дослідника» до бібліографічного покажчика Олекси Ошуркевича:
«Ліра ще дожидає того дослідника, що врятує її голос од вічного забуття, – так
само, як дожидають його і народні мелодії скрипки, троїстої музики, чарівний
голос сопілки, драматичний брязк цимбалів […]. Дожидають, та чи діждуть? Чи не
щезнуть навіки, зоставивши по собі тільки спогад в літературі?» [3, 8]. Ніби у
відповідь на це сумне передбачення К. Квітки ледве не через століття з’являється
книга «Лірницькі пісні з Полісся: Матеріали до вивчення лірницької традиції»
(2002) нашого іменитого краянина Олекси Ошуркевича.
Василь Ворон так висловився про
значення цього дослідження: «Після Гната Хоткевича, який досліджував народний
інструментарій у двадцятих роках минулого століття, Олекса Ошуркевич першим з
наших музичних етнологів звернувся до лірницької традиції. Якщо Гнат Хоткевич
ретельно дослідив попередників ліри (інша назва реля), її побутування в
Московщині, Білорусі, Україні, то волинський етнолог не менш ретельно виписав
побутування ліри на теренах Західного Полісся» [2].
Спираючись на багату джерельну базу,
наш знаний дослідник плідно працює на ниві історичного, літературного
краєзнавства, ретельно вивчає матеріали про перебування на Волині видатних
діячів історії, науки та культури. У своїй роботі він тісно поєднує пошук,
збиральництво, дослідництво, при цьому виокремлюючи найбільш значимі чи
недосліджені теми. Вагомим внеском у скарбницю лесезнавства є його праці за
літературно-краєзнавчою та фольклорно-етнографічною програмою «Слідами Лесі
Українки», в результаті чого було видано путівник «Найрідніший рідний край –
Волинь» (1991), збірники «Пісні з Колодяжна» (1998), «Родина Косачів і
волиняни» (2002). Аби ширше розкрити роль цієї шляхетної родини в духовному
житті краю, зокрема й колодяжненців, друкує в періодичних виданнях добірку
науково-пошукових публікацій: «Леся Українка і народна співачка Варвара
Дмитрук», «Весняна подорож у Чекну», «У Бережцях над Бугом», «Урочище Нечимле і
його господарі» тощо.
Невтомні літературно-краєзнавчі
пошуки допомогли йому відшукати прототипи героїв «Лісової пісні» – дядька Лева,
Лукаша. Дослідник не просто констатує факти, але й знаходить їм документальне підтвердження,
зокрема про поїздку Лесі Українки в Скулин, Піддубці, Бережці; відшукує
першооснову нарису «Школа».
Уродженець Берестечка, вихований у
національно свідомій родині, ще в дитинстві наслухавшись розповідей дідуся по
мамі Ісаака Синицького про минувшину, переказів старожилів про героїчну звитягу
козаків під час Берестецької битви та вшанування нащадками полеглих, всупереч
заборонам царської, а згодом радянської та польської влади, наполегливо вивчає
матеріали визвольної боротьби українського народу проти іноземного поневолення,
героїзм козаків та причини поразки під Берестечком і паралельно записує,
добирає твори про битву. Ці невтомні й наполегливі пошуки вилилися в нову працю
– «Берестецька Голгофа: Антологія української поезії про Берестецьку битву 1651
року».
Олекса Ошуркевич, досліджуючи
народнопобутові традиції Волині та Полісся, «зафіксовує маловідомі або й
невідомі явища реліктового плану – волочебні пісні і звичаї, звичаї водіння Куста,
типи різдвяних вертепів, лірницьке музичне мистецтво» [3, 7]. У праці
«Різдвяний вертеп на Волині» (1996) досліджує історію виникнення, особливості
побутування лялькового вертепу, розігрування вертепних дійств народними
аматорами, подає записані ним новітні тексти різдвяних вистав. При цьому
підкреслюється роль Волині в розвитку вертепного мистецтва України.
Не можна оминути зацікавлення
дослідника оповідальними видами фольклору. Упродовж багаторічної праці на ниві
пошуку, вивчення та популяризації духовних надбань українського народу він записав
понад 6 тисяч українських народних пісень, близько 900 легенд та переказів, 250
казок, майже півтори тисячі прислів’їв та приказок. Він був мудрим, дбайливим
та далекоглядним Ратаєм, що плекав-леліяв духовну ниву українського народу.
Йому боліло, що «народний казковий епос Західної Волині продовжував залишатися
поза увагою науковців» [6, 4]. Тож як справжній поцінував усної народної творчості,
він робить усе, аби підняти із забуття цей неповторний її пласт, де «зберігалися
цікаві й оригінальні зразки казок із своєрідними сюжетно-фабульними
особливостями, волино-поліським колоритом мотивів, образів, мови» [6, 4]. Із
двох з половиною сотень записаних ним казок в різних місцевостях Волині та Полісся
від 37 оповідачів від добирає 76 творів та компонує книжку «Чарівне кресало:
Українські народні казки з Волині і Полісся», яка побачила світ у львівському
видавництві «Каменяр» 1995 року. Збірник став вагомим набутком у
культурологічному житті не лише нашого краю, а й України. Твори в ньому подані
в трьох розділах: «Казки про тварин», «Чарівно-фантастичні казки»,
«Соціально-побутові казки». Невеликі за обсягом, вони виокремлюють якусь
найважливішу рису людини чи тварини, розкривають суть певного явища або події.
Привертає увагу читача виразність та композиційна стрункість діалогів, через
які прочитується зміст казок. Неоціненною заслугою упорядника, автора вступної
статті, є його розповіді про найвідоміших казкарів краю, тих незрадливих
поціновувачів і носіїв казкового епосу Волині і Полісся. «Віримо, – пише він, –
що на життєвих дорогах нам і надалі потрібна буде унікальна особистість казкаря
(як і пісняра), який би силою живого поетичного слова торкався струн серця,
розуму слухача» [6, 7].
Олекса Ошуркевич володів якимось особливим
даром відчувати, де саме, в якій царині народної культури потрібна його
особиста участь, куди потрібно спрямувати зусилля, аби порятувати зникаючий жанр
чи вид народної творчості, якщо не відтворити, то хоч би описати щось із
надбань духовної та матеріальної культури краян. Тож його пильне око не оминуло
народних музичних інструментів, найбільш відомих виконавців народного музичного
мистецтва. Свої дослідження висвітлив у праці «Затрубили труби» (1996). Як
завжди ґрунтовно висвітлює тему, дає вичерпну характеристику дерев’яних труб пастухів,
денцевої сопілки – інструментів, які, здавалось, ще зовсім недавно були
невід’ємною частиною поліського побуту.
Така потужна науково-дослідницька
праця могла би потішити амбіції будь-якого науковця, але тільки не Олексу
Ошуркевича. Його допитливий розум, патріотизм, вірність обраному життєвому
шляху спонукають до нових пошуків, опрацювання таких ділянок народної
творчості, які б прислужилися його Україні. Тому не обмежується теренами лише
Волині та Полісся, розширює межі своїх досліджень, які приводять його на
Черкащину, Житомирщину, Львівщину. На основі цих вислідів публікує праці
«Оповіді Шевченкового краю», «Пісні Шевченкового краю», «З фольклорної криниці
Франкового села». До 200-ліття від дня народження Маркіяна Шашкевича,
первомайстра української літератури в Галичині, що відзначається в цьому році,
підготував збірник «Пісні села Підлісся», зібрані ним у другій половині ХХ століття,
і які репрезентують значний пласт українських народних пісень. Зазначимо принагідно:
ці твори тривалий час майже не звучали в живому побутуванні, лише зберігалися в
пам’яті людей старшого покоління. Упорядник «цього рідкісного фольклорного
збірника» [1] дібрав 160 найбільш значимих та довершених зразків, згрупувавши
за тематико-хронологічним принципом у таких розділах: «Календарно-звичаєві
пісні», «Пісні про кохання та родинне життя», «Пісні національно-визвольної
боротьби», «Коломийки».
Високо поціновуючи ґрунтовність
праці, Г. Аркушин зазначає, що «пісенно-музичний матеріал збірника є вдячним
матеріалом для досліджень становлення пісенного фольклору на новому етапі,
відображення у ньому нових тенденцій, пов’язаних з пробудженням національної
свідомості, з календарно-звичаєвими обрядами та родинним життям» [1].
Справжнім, неоціненним подарунком
для фольклористів є збірники «Пісні Шевченкового краю» та «Оповіді Шевченкового
краю». Крізь них проступає жива душа, настрої та почування, традиції землі, яка
зродила могутній талант нашого великого Пророка – Тараса Шевченка. Пісенні
тексти можуть послужити також хорошою основою для порівняльного аналізу з
мелосом інших регіонів України.
Яких би аспектів життя й діяльності
нашого видатного земляка Олексія Федоровича Ошуркевича не торкнувся, всі вони
вражають ґрунтовністю, глибоким змістом, актуальністю піднятої і розробленої тематики,
пропущеної крізь розум і серце самовідданого та пильного дослідника. Завдяки
йому, чимало білих плям зникло з культурологічної карти не лише Волині та
Полісся. Нам ще довго бракуватиме його пильного ока й нових відкриттів на ниві
духовної та матеріальної культури українців, зокрема волинян та поліщуків, його
мудрого, виваженого слова.
Він жив Україною і тією справою,
втілювати яку в життя вважав своїм святим обов’язком і якій віддав себе до
останку. Доля наділила його особливою прозірливістю, умінням бачити те головне,
що чекає його рук і розуму. Здавалось, ще вчора, або трішки раніше, Олекса
Ошуркевич жив серед нас. Та його, на жаль, не стало. А нам все здається, що
станеться диво: те, що ми гуртом недобачили чи просто проґавили, не омине його
пильне око – і пристрасний, але розсудливий і професійно підготовлений
дослідник виправить ситуацію. На превеликий жаль, цього не відбудеться. Тож
маємо працювати і за себе, і за нього. Невблаганна смерть не дала йому можливості
викінчити все те, що було ним зібрано впродовж усього його подвижницького
життя. Його архів ще чекає свого дослідника. Залишається вірити, що такий
дослідник знайдеться, і всі напрацювання світлої пам’яті Олексія Федоровича
Ошуркевича стануть нашим неоціненним надбанням.
____________________
1. Аркушин Г. Рецензія на
книгу «Пісні села Підлісся» Олекси Ошуркевича (рукопис).
2. Ворон В. Поліські лірники
// Волинь. – 2002. – 13 лип.
3. Данилюк А. Творчі здобутки
дослідника // Олекса Ошуркевич. Бібліографічний покажчик. – Луцьк: Волинська обл.
друкарня, 2004. – 80 с.
4. Лицар духу (рукопис
статті).
5. Лірницькі пісні з Полісся:
Матеріали до вивчення лірницької традиції // Записи, впорядкування і примітки Олекси
Ошуркевича. Нотні транскрипції Юрія Рибака. – Рівне, 2002. – 140 с.
6. Чарівне кресало:
Українські народні казки з Волині і Полісся // Запис, упорядкування, вступна
стаття і примітки О. Ф. Ошуркевича. – Львів: Каменяр, 1995. – 160 с.
________________________________________________
Волинський
музейний вісник:
Наук. зб.: Вип. 3. / упр-ня культури і туризму Волин. ОДА; Волин. краєзн.
музей; каф. документознавства і музейн. справи ВНУ ім. Лесі Українки ; Упоряд.
А. Силюк, Є. Ковальчук. – Луцьк, 2012. – С. 99-103.
|