|
Віталій Кушнір,
завідувач Затурцівського меморіального
музею В’ячеслава Липинського,
відділу Волинського краєзнавчого музею, с.Затурці
Наталія Гатальська,
провідний науковий співробітник
Затурцівського меморіального музею
В’ячеслава Липинського, відділу
Волинського краєзнавчого музею, с.Затурці
З ІСТОРІЇ СТВОРЕННЯ ЗАТУРЦІВСЬКОГО МЕМОРІАЛЬНОГО МУЗЕЮ В’ЯЧЕСЛАВА ЛИПИНСЬКОГО
Коли йшлось про вибір місця музею В’ячеслава Липинського, ним логічно мала стати батьківська садиба в Затурцях. Тим більше, що збереглось середовище: вцілів панський будинок, який був пристосований під контору Волинського обласного племоб’єднання, залишився парк (один з небагатьох на Волині старовинних паркових ансамблів), відреставровано Затурцівський Свято-Троїцький костел – пам’ятку архітектури ХУІІ століття; і зрештою, відновлено місце поховання В.Липинського.
Народження музею – справа надзвичайно цікава, тим більш, коли його експозиція – перша і єдина у світі. Сучасний музей має виконувати кілька найбільш важливих функцій: пізнавально-інформаційну, популяризаційну та навчально-просвітницьку. Водночас створення музейної експозиції – серйозна, складна і відповідальна робота. Отож, приступаючи до неї, треба було зважити на кілька важливих, на наш погляд, моментів.
Перший: наскільки цей музей актуальний, потрібний суспільству? Чи має перспективу його розвиток?
Другий: чи цілком визріла сама ідея створення музею? Чи достатньо наявних матеріалів для побудови повнокровної експозиції?
Третій: чи вистачить ерудиції, знань, зрештою, фізичних сил для створення музею? Чи збереться команда фахівців-ентузіастів, які ідею перетворять у реальність?
З того часу, як гостро постало питання збереження палацу Липинських у Затурцях, необхідно було визначитись, якого профілю буде музейна експозиція. Головним при цьому лишалось одне: необхідно зберегти це історичне місце, захистити його від новітніх «руїнників України» (за В. Липинським) і відкрити та повернути на Батьківщину ім’я її великого сина. Зрозумілим і беззаперечним було те, що музей має бути історичним, скоріш за все – меморіальним, і основним образом цього музею буде В’ячеслав Липинський: історик, політик-державник, громадський діяч.
Проте до реалізації ідеї було дуже далеко і не стільки в часі, в матеріальних можливостях, скільки у несприйнятті чиновниками самого Липинського (був перший рік останнього десятиріччя бурхливого ХХ віку і переддень розвалу радянської імперії).
Перші публікації, до яких були причетні автори цього матеріалу, спрямовувались не лише на допитливого читача, а передусім – на чиновника-невігласа, який не тільки не знав (у цьому не було нічого дивного в епоху тотальної брехні і приховування правди), але й не хотів знати справжньої історії. Перебороти номенклатурну зашореність було значно важче, ніж розпочати реальні дії з відбудови дому-руїни, реставрації окремих пам’яток, які належали до епохи В’ячеслава Липинського. У газеті-самвидаві крайової організації Української Гельсінської Спілки «Вільна думка» (грудень 1989 року) з’явилась перша на Волині стаття про Липинського під назвою «Національна гордість». Імені автора статті тоді не знали, бо підписався він так: «Мешканець Луцька Савур», а впорядкував статтю Леонід Сахнюк. Потім вдалось познайомитись і спілкуватися з автором цієї публікації. Звали його Юлій Миколайович Головацький. (Під час німецької окупації в 1940-х роках у батька Ю.М.Головацького, який працював лісником у маєтку брата історика Володимира Липинського, деякий час проживав особистий секретар і приятель В’ячеслава Липинського Михайло Ципріянович). Пізніше Юлій Головацький взяв участь і виступив на першій міжнародній конференції, що проводилася у 1992 році з нагоди 120-річчя від дня народження видатного вченого і громадсько-політичного діяча.
Матеріал, опублікований Ю. Головацьким (зокрема, біографія В.Липинського), через півроку ліг в основу статті Н.Гатальської «Історія старого кладовища», яку було надруковано 12 серпня 1990 року уже в офіційному виданні: головній газеті області «Радянська Волинь». Треба віддати належне у зв’язку з цим відвазі журналістки Валентини Штинько та головного редактора Полікарпа Шафети, адже стаття, як на той час, була досить гострою. І приводом для її написання став сміливий вчинок учнів-старшокласників Затурцівської середньої школи під керівництвом громадського активіста Володимира Бая, які під час першотравневої демонстрації поклали квіти не до пам’ятника Леніну, а до місця захоронення В’ячеслава Липинського, та судилище, влаштоване над школярами. Рухівцям із Затурець довелось вести гостру полеміку з освітянами, представниками правоохоронних органів і навіть журналістами в місцевій (районній ) пресі. У червні 1991 року з’явилась друга стаття Н.Гатальської «Недоспівана пісня В’ячеслава Липинського» у луцькій газеті «Народна трибуна» (її редактором був відомий нині письменник, автор першого художнього твору про В.Липинського «Діти Яфета» Іван Корсак). Рядовому музейному працівникові довелось тоді полемізувати з начальником обласного управління культури, який ніяк не міг збагнути, нащо нам «здався той пан і поляк» та хто їй, не історику, «доручав займатися Липинським». Проте через рік той самий чиновник очолив обласний ювілейний комітет з відзначення 120-річчя В.Липинського.
Звичайно, у той час ми ще не мали відповідної документальної бази, щоб можна було вести полеміку, обґрунтовуючи кожну свою тезу чи спростовуючи сказане опонентом. Тому сперечались більше на емоційному рівні. Такі ж заголовки носили газетні статті: «Гримаси застійного мислення» Володимира Бая або «Суди нас, совісте!» Віталія Кушніра (локачинська районна газета «Колгоспна правда» за 1990 рік). Але ці перші газетні публікації сколихнули громадськість, покликали до активних дій і, що дуже важливо, викликали резонанс навіть за кордоном. Після статті у «Радянській Волині» до авторки несподівано приїхав з польського міста Любліна добродій Володимир Дембський, який допоміг зав’язати стосунки з родиною Липинських у Польщі. Водночас депутат Верховної Ради, відомий громадський діяч на Волині Олександр Гудима передав адресу Східно – Європейського дослідного інституту імені В.К.Липинського, і нам вдалося започаткувати спілкування з президентом цієї поважної інституції Ярославом Пеленським.
Наступним етапом роботи став безпосередній збір матеріалів про Липинського. Під час свого першого приїзду на Волинь семеро членів родини Липинських з Кракова, Гданська і Сопота привезли велику кількість друкованих матеріалів, серед яких – їх родовід, біографія В’ячеслава Казимировича, окремі його публіцистичні статті, деякі фотографії. Це, власне, й стало основою збірки, яка мала перетворитись на майбутню експозицію музею.
Все більше людей, передусім представників луцької інтелігенції, виявляли своє зацікавлення досі не знаною постаттю Великого Українця і всіляко підтримували затурцівських краєзнавців: художник Сергій Наумов відшукав і передав машинописний варіант історичної розвідки В.Липинського «Данило Братковський…», реставратор Волинського краєзнавчого музею Леся Обухович відреставрувала фотоЛипинського-гімназиста, члени Руху Олег Кушнір і Віталій Прокуда виготовили хрест на могилу В’ячеслава Липинського, Юлій Головацький замовив таблички на пам’ятний знак, встановлений на місці поховання. Найактивнішу участь у впорядкуванні колишнього польського цвинтаря взяли місцеві мешканці-рухівці Володимир Бай, Михайло Андреєв, Юрій і Віталій Кушніри, Ігор Фіцуляк, Наталія Гатальська,Мирон Новак. 10 червня 1990 року громадськими активістами було скликано велелюдний мітинг, приурочений річниці з дня смерті видатного земляка, під час якого виступили Олександр Гудима, Віталій Кушнір, Володимир Бай, Микола Куделя, Григорій Гуртовий, краєзнавець Володимир Гаврилюк, вчитель Затурцівської школи Віра Марковська, а також редактор українського відділення радіо «Свобода» в Лондоні Богдан Нагайло. Тодіж настоятелем місцевого православного храму Іваном Біликом було освячено відновлену могилу В’ячеслава Липинського і символічну «братську» могилу-курган в пам’ять всіх, похованих на цих могилках. З того часу щорічно дати народження і смерті В’ячеслава Липинського відзначаються на місці його поховання, де збираються місцеві жителі, школярі, інтелігенція з району та області, представники політичних партій і громадських організацій.
Потужним засобом на шляху до створення музею В’ячеслава Липинського стало проведення науково-теоретичних та науково-практичних конференцій. Однією з перших (у квітні 1992 року) була Всеукраїнська конференція, організована Волинським державним педагогічним інститутом імені Лесі Українки (нині – ВНУ імені Лесі Українки). У ній взяли участь, окрім волинських науковців, київські історики: Микола Томенко, Василь Уляницький, Олександр Лупанов та інші. У червні цього ж року в Києві –Луцьку – Кременці відбулась перша Міжнародна конференція, у якості співорганізаторів якої виступили Інститут археографії і джерелознавства НАН України (Київ, директор Павло Сохань) і Східно-Європейський дослідний інститут імені В.К.Липинського (США, Філадельфія, президент Ярослав Пеленський). Конференція викликала великий резонанс, адже уперше на міжнародному рівні при активній участі України прозвучало ім’я видатного сина нашої землі, так довго свідомо замовчуваного на Батьківщині. Конференцію презентували такі відомі науковці, як уже згадувані П.Сохань і Я.Пеленський, Лев Білас з Австрії, Мирослав Філіпович з Польщі, Роман Залуцький з США, Ярослав Дашкевич, Юрій Вільчинський, Ярослав Грицак, Галина Сварник (Львів), Наталя Яковенко, Мирослав Попович, Ігор Гирич, Євген Сверстюк (Київ) та інші історики. Крім того, на конференцію були запрошені родичі В’ячеслава Липинського (виступав Ян Липинський, племінник) і донька останнього Гетьмана України Павла Скоропадського Олена Отт-Скоропадська. Іх спогади про близьку людину і видатного сучасника були опубліковані поряд з іншими матеріалами конференції у збірнику, виданому зусиллями Києва і Філадельфії 1994 року. Участь в цій конференції взяла Н.Гатальська. На цій та наступних конференціях приймались звернення до державних чинників про створення музею в Затурцях.
Молодіжною фундацією ім. В.Липинського при Волинському педінституті були започатковані щорічні "Читання пам’яті В.К.Липинського”, які згодом успішно продовжив Волинський інститут імені В.К.Липинського МАУП. Кілька потужних конференцій, присвячених нашому землякові, було проведено і ВНУ імені Лесі Українки.
Усі ці наукові зібрання сприяли поверненню імені видатного політика в Україну, формували громадську думку стосовно необхідності створення музею в родинному гнізді Липинських. Водночас продовжувався інтенсивний збір експонатів, у т.ч. завдяки налагодженню листування з родиною Липинських у Польщі і Великобританії, гетьманівною Оленою Отт-Скоропадською у Швейцарії, громадсько-політичними діячами в українській діаспорі (Миколою Вороном у Канаді, сестрами Луцькими у США ). Гостро стояло питання збереження саме цього дому, адже він дедалі більше піддавався руйнації. Були пропозиції взагалі відмовитись від садиби Липинських (тим більше, що дім уже був проданий Волинським обласним держплемоб’єднанням місцевому бізнесмену).
Але переміг здоровий глузд, і всім стало зрозуміло: важливе не просто приміщення для музею під уже передані родиною експонати—треба зберегти середовище, у якому формувався майбутній політик. Особливо вагомим виявилося слово Ярослава Пеленського: «Якщо в одній з кімнат цього дому стояла домовина з тілом Великого Українця — це вже аргумент на користь збереження і реставрації споруди як меморіальної». Так завершилась боротьба за приміщення.
Збір експонатів, про який частково йшлося вище, став другим важливим етапом на шляху становлення нашого музейного закладу. Восени 1993 року на запрошення Липинських у Кракові гостювала Н.Гатальська, де ознайомилася з меморіальними речами, що належали родині. Серед них були документи, фото, предмети побуту (килим, столик для листування, письмове приладдя). Через два роки за дорученням дирекції обласного краєзнавчого музею до Кракова було відряджено завідувача відділу новітньої історії Олега Савчука, який зустрівся з донькою В’ячеслава Липинського Євою Липинською-Сендзеловською, а також з його племінниками Юліаном, Яном і Казимиром. Саме завдяки їм збережені і передані до нашого музею безцінні скарби з домашніх архівів родини Липинських: документи, фото, книги, особисті речі В’ячеслава Липинського і його оточення та інші матеріали. Водночас завдяки листуванню з родиною Липинських у Польщі, особистим контактам-зустрічам з Оленою Отт-Скоропадською було придбано для майбутнього музею багато оригінальних експонатів. Для характеристики епохи В’ячеслава Липинського необхідно було звернутись до земляків, яким залишились у спадок цікаві побутові дрібнички (мухоловка, корзинка для пікніка, вазочка на квіти тощо), а також меблі, письмове приладдя, ікони. Крім того, ми збирали етнографічний матеріал у Затурцях та навколишніх селах, який би допоміг змалювати народно-побутове середовище, у якому також формувався світогляд майбутнього політика і просвітянина, одного з організаторів та керівників Українського союзу хліборобів-державників.
Відповідно до наказу нового начальника обласного управління культури Богдана Самохваленка, який гідно замінив свого попередника, бо виявився патріотом-реформатором, у 1995 році при обласному краєзнавчому музеї було створено відділ "Затурцівський меморіальний музей В’ячеслава Липинського”. З того часу почались тривалі ремонтно-реставраційні роботи будинку, реконструкція окремих приміщень та пристосування їх під музейну експозицію. Тоді завідувачу разом зі сторожем доводилось виконувати функції і робітника, і охоронця, і звичайно ж, науковця. Він брав участь у семінарах-навчаннях музейних працівників, в науково-дослідницьких експедиціях, відвідав урочище Русалівські Чагари (колишній маєток В’ячеслава Липинського) на Черкащині провадив жваву переписку з представниками української діаспори в Америці, спілкувався з родиною історика у Польщі, налагодив стосунки з київськими науковцями — членами Союзу гетьманців-державників України (Юрієм Терещенком, Тетяною Осташко, Кирилом Галушком та іншими).
За цей час було зведено другий поверх, втрачений майже повністю під час пожежі в 1944 році, двічі міняли на будинку покриття (черепиця виявилася занадто важкою), переробляли відмостку по периметру споруди, будівлю зміцнювали і доводили до вигляду, аналогічного довоєнному. Влітку 2010 року з ініціативи голови комітету з питань культури та духовності Волинської обласної ради Івана Корсака проведено круглий стіл, на якому гостро прозвучало питання необхідності відкриття музею в родинній садибі Липинських.
Рішення про завершення реставрації та побудову експозиції приймались на найвищому рівні. Указ Президента України Ющенка В.А. за №555 від 21 червня 2006 року про вшанування пам’яті В.Липинського, якому передував лист-звернення, адресований віце-прем’єру В’ячеславу Кириленку за підписами авторитетних наукових і громадсько-політичних діячів України і діаспори (ініціатор — голова Союзу гетьманців-державників професор Юрій Терещенко), тоді не був реалізований. Лише у червні 2011 року було видане розпорядження голови Волинської обласної державної адміністрації Бориса Клімчука про термінове завершення ремонтно-реставраційних робіт на об’єкті та впорядкування території з метою відкриття музейної екпозиції до 20-річчя Незалежності України. Обласна рада і Кабмін України відшукали на це необхідні кошти. Неймовірними зусиллями багатьох людей (будівельників, музейних науковців, дизайнерів) Затурцівський меморіальний музей В’ячеслава Липинського було відкрито напередодні ювілею держави. Позитивну роль зіграла злагоджена робота музейних працівників і художників-оформлювачів. Оригінальні ідеї Віктора Чухрая щодо подачі окремих тем, вдало реалізовані групою оформлювачів під керівництвом Олександра Яросевича, викликають особливий інтерес у відвідувачів.
Безумовно, музей як живий організм повинен розвиватись. Є нові надходження, цікаві ідеї стосовно доповнення експозиції фотографіями з конференцій, зустрічей з відомими людьми та подарунками музею. Адже за вісім місяців роботи установи Затурці відвідало близько трьох тисяч чоловік. І що цікаво: більшість з них — небайдужі дорослі люди , які не можуть повірити в такі перетворення колишньої дворянської садиби, що довго стояла пусткою. Серед дорогих гостей були і члени родини Липинських з Кракова, які і цього разу передали до музею цінні документи, фото та предмети з домашньої збірки та висловили своє захоплення і вдячність за належне пошанування Українською державою заслуг їх знаменитих родичів. Ми також радо вітали гостей з інших міст Польщі (Вроцлав, Краків, Холм, Білосток, Варшава), Естонії (Таллін), Литви (Вільнюс), Росії (Москва) і навіть Австрії (Відень). Особливо великими групами приїжджають земляки-українці з багатьох куточків держави. Їдуть просвітяни, політики, представники партій і громадських організацій, ветерани ОУН-УПА, письменники, посадовці і студентська та учнівська молодь, краєзнавці і просто зацікавлені історією люди до Липинського, на Батьківщину великого українського патріота.
__________________________________
Волинський музейний вісник: Музеї у дослідженні та збереженні пам’яток культурної спадщини західноукраїнських етнічних земель. Наук. зб. : Вип. 4. / упр-ня культури і туризму Волин. ОДА ; Волин. краєзн. музей; каф. документознавства і музейн. cправи ВНУ ім. Лесі Українки ; / упоряд. А. Силюк, Є. Ковальчук. – Луцьк, 2012. – С. 34-37.
|