|
Наталія
ПУШКАР
Олексій
ЗЛАТОГОРСЬКИЙ
(Луцьк)
«СКРОМНИЙ ДАР» – ПАМ’ЯТНИК ГЕРОЯМ ВІЙНИ 1812 РОКУ
Історія
ця почалася з каменя. Як у пісні – «між кам’яних гілок кам’яні птахи співають»,
– музику цього каменя супроводжують зображення пісочного годинника і крилатої
коси смерті. А ще є написи та віршовані тексти. На лицевому боці накреслено:
«Во Славу и Память Россійскимь Героямъ, положившимъ жизнь свою во брани за
Отечество въ 1812, 1813 и 1814 годахъ». На зворотньому:
«Победы
Русскихъ: 1812 г.
Полоцкъ
– Августа 6
Бородино
- Августа 26
Ярославецъ
- Октября 19
Красное
– Ноября 5
Березино
– Ноября 14
1813
г.
Кацбахъ
– Августа 16
Кульмъ
– Августа 17
Лейбцигъ
– Октября 3
1814
г.
Монъ-Мартръ
– Марта 18,
А
19 того жъ м-ца удался Париж».
На
одній бічній грані:
«Герои!
Темъ возвеселитесь,
Что
насъ съ Европою спасли.
А
вы, живущіе, стремитесь,
Чтобы
такую жъ честь нашли».
На
другій грані:
«За
верность, за труды, отвагу
Ихъ
наградилъ Россійскій царь –
А
братья отъ себя въ награду
Сей
скромный здесь приносять даръ» [1].
Автор
проекту цього пам’ятника – луцький дворянин Нарушевич, можливо, з тих
небагатьох поляків-учасників Вітчизняної війни 1812 року, які перебували на
службі у складі російської армії. Нині важко стверджувати, коли саме і з якого
дива Нарушевич вирішив виготовити пам’ятний знак у вигляді каменя з
символічними написами. Можливо, як пам’ять про загиблих однополчан та як нагадування
для нащадків.
Треба
думати, пам’ятний камінь було виготовлено і встановлено Нарушевичем на власній
садибі ще у першій половині ХІХ століття, де він і простояв свою першу сотню
років.
Відлік
другої сотні почався з перенесення каменя до Волинського краєзнавчого музею,
спочатку до фондосховища, а далі й до експозиції. Розміри пам’ятника – 68 х 32
см дозволяють експонувати його у розділі, присвяченому подіям Вітчизняної війни
1812 року.
Родина
Нарушевичів відома на Волині з XV століття; один з найвизначніших її
представників – Адам-Станіслав (1733 - 1796), луцький католицький єпископ від
1790-го року, польський поет та історик, автор семитомної історії Польщі.
Спадкоємцем садиби Нарушевичів у Луцьку, а на ній і каменя-пам’ятника став
Станіслав Добровольський, онук Нарушевича-воїна. Архівні джерела повідомляють,
що під час підготовки до святкування в місті 100-річчя Вітчизняної війни 1812
року камінь оглянув тодішній луцький голова і визнав його непридатним для
помпезної дати через скромність у виконанні. «У повітовому місті Луцьку
пам’ятників Вітчизняної війни 1812 року немає; камінь з надписами, що на садибі
С. Добровольського, не є пам’ятником. Міський голова – Г. Скарлов», – знаходимо
такий запис у матеріалах Волинського обласного архіву [2].
Про
дивний камінь на садибі Добровольського згадує у своїй невеликій розвідці
луцький краєзнавець початку XX ст. Олексій Мердер [3]. Садиба Добровольського
була розташована в другій частині Луцька, «в квартале, образуемом шоссе,
парадным плацом, улицами Больничной и Грязной...». «Шоссе» – це Києво-Брестська
дорога, тобто теперішня вулиця Лесі Українки, «Парадный плац» – площа перед
Троїцьким собором, «Больничная» – Кривий Вал, а «Грязная» – Богдана
Хмельницького [4].
Ми
могли б ще довго кружляти навколо цих скупих даних про рід
Нарушевичів-Добровольських, але несподівано з’ясувалося, що у місті проживає
нащадок цього роду – Світлана Іванівна Лабай. Вона й розповіла про свого діда
Жоржа Добровольського. На відміну від свого давнього предка, під час Першої
світової війни він воював у польських легіонах супроти росіян. Дослужився до
офіцерського чину, але травмував ногу і мусив залишити військо. Родина його,
окрім садиби в Луцьку, мала тоді маєтності у Рожищі Луцького повіту та у
Польщі.
Волинь
у 20-30-ті роки XX століття перебувала у складі Речі Посполитої. У 1920-х
роках проводилася парцеляція – аграрна реформа, що передбачала поділ ґрунтів
великих власників. Уряд викупляв частини цих ґрунтів за встановленою спеціальними
комісіями ціною. І не завжди ціни відповідали реальній вартості. Особливо
активно проводилася ця реформа у Луцькому повіті. Погіршила становище
Добровольських і світова економічна криза, що призвела до спаду цін на сільськогосподарські
товари, збільшення податків і ставок кредитів. Можливо, неспроможність
виплатити взятий під заставу кредит і стала причиною того, що родина втратила
свої волинські маєтності. Це було важким ударом для глави сімейства, згаданого
вище Станіслава Добровольського – він заподіяв собі смерть. А що ж Жорж? Окрім
фінансових невдач, протягом багатьох років його переслідували сильні болі у
нозі, які змусили його вживати морфій. З морфію в ті роки починали свій
«тернистий шлях» наркомани. Життя стало гнітити Жоржа, як в’язниця, до якої
присудив себе сам, тому в тридцяті роки він подався у Польщу, де мешкала
сестра. Там і залишився, там знайшов нову сім’ю. Як людині, що пливе темної
ночі супроти течії, йому не вистачило орієнтирів, аби точно вирахувати, куди ж
його заносить.
Під
час війни 1939-1945 років його луцька сім’я залишилася без підтримки. І досі в
родинних колах зберігаються перекази про те, як у голодні роки перша дружина
Жоржа Ольга вимінювала на хліб сімейні реліквії, старовинні картини з
портретами родичів у рамах, антикваріат та колекцію живопису
Світлана
Іванівна побачила камінь в одному із залів Волинського краєзнавчого музею і
запросила до розмови. А нам пригадався вислів Шопенгауера: «Історія – це безперервний
і неспокійний сон поколінь людей, у сні бувають повторювані форми, і немає
нічого іншого, окрім форм». Такою «формою» для родини Нарушевичів-Добровольських
став цей камінь-пам’ятник. Він зберігся, аби і ми дізналися про його історію.
________________________
1. Фонди ВКМ. – Р3-1388.
2. Державний архів Волинської області. –
Ф.З, оп.1, спр.990, л. 7 зв.
3. Мердер А. Малоизвестный монумент / А.
Мердер // Фонди ВКМ. – ДМ-6444.
4. Пушкар Н.Ю. Найстаріший монумент / Н.
Ю. Пушкар // Вісник. – 1999. – 28 січня.
________________________________________
Минуле і сучасне Волині та
Полісся.Україна та Волинь у наполеонівських війнах. Науковий збірник. Випуск
41. Матеріали Міжнародної історико-краєзнавчої наукової конференції ,
присвяченої 200-річчю війни 1812 року, 11-12 травня 2012 року, м. Луцьк.
Упоряд. А. Силюк, О. Златогорський. – Луцьк: «Волинські старожитності» 2012. –
С. 240.
|