Друга світова війна не змінила політики тоталітарної держави у культурному житті українського суспільства. Курс на ідеологічну чистку та відновлення радянських порядків було поширено на західноукраїнських землях. За період з 1946 р. до 1951 р. було прийнято 12 найбільш значних за своїм характером постанов з ідеологічних питань, де основне вістря атаки спрямовувалось на всі групи інтелігенції. Зокрема, постановою ЦК ВКП(б) від 14 серпня 1946 р. про журнали «Звезда» і «Ленинград» розпочалась кампанія проти «буржуазної культури».

У галузі культури реалізація зазначеного курсу партії увійшла в історію, як «ждановщина», яка в Україні розгорнулась з другої пол. 1946 р. В науковій історіографії напрацьовано значний дослідницький доробок щодо змісту та наслідків сталінської тоталітарної системи в галузі культури зазначеного періоду.

Праці українських істориків В.Даниленка, О.Рубльова, Ю.Черченка, Ю.Шаповала, Г.Касьянова, В.Барана, Т.Марусик, Б.Яроша, І.Біласа та ін. на широкій джерельній базі висвітлюють питання суспільно-політичного, національно-культурного життя в Україні, стосунки інтелектуальної еліти з владою. В зарубіжній літературі означеній проблемі присвячені дослідження Ю.Аксенова, Є.Добренка, О. Зубкової, Б.Кравченка, Дж. Бьорца, В. Гана, К. Фармера та ін., в яких аналізується наступ сталінізму на інтелігенцію та його наслідки в галузі культури, але дослідники лише торкаються важливої складової культури – музейництва.

Проблема стану музейних колекцій в післявоєнний період недостатньо вивчена в науковій історіографії. Ці питання розглядаються в роботах О.Рубльова, Т.Марусик, С.Білоконя, О.Луцького, М.Батога, С.Кота, М.Петровського, О.Долинського, Т.Себти та ін.

В статті висвітлюється ставлення сталінської влади до музеїв на Західній Україні, ідеологічний тиск на діяльність музейних працівників та вилучення цілого пласта культурної національної спадщини через знищення унікальних пам’яток музейної скарбниці українського народу.

В атмосфері нищівної критики «українського буржуазного націоналізму», про який ще в 1943 р. О.Довженко записав у своєму щоденнику:«…Господи, як мені остогидли за чверть століття слова – «український націоналізм!»[13,312], пропагандистська преса рясніла звинуваченнями «літературних покидьків отруїти свідомість нашої молоді, завдати шкоди справі ідейного виховання радянського народу»[6], закликала «працівників ідеологічного фронту України бути особливо пильними до проявів буржуазно-націоналістичної ідеології»[16,48]. Публічно розвінчувались письменники, художники, композитори, режисери, історики, мовознавці, працівники музеїв, архівів та бібліотек.

В тоталітарній державі контроль посилювався над усім суспільством. Не оминула ця участь музеї, які ще з 1930-х рр. розглядались, як інструменти ідеологічного впливу на маси, знаряддям пропаганди політики сталінського режиму.

Станом на 1950 р. в Україні працювало 137 музеїв[19,125]. За партійними та урядовими рішеннями в музеях проходила ідеологічна ревізія експозицій, відтепер тематико-експозиційні плани музеїв затверджувались спеціальними комісіями, в яких обов’язковим був показ «героїчної історії українського народу у зв’язку з історією великого російського народу й інших братніх народів СРСР»[11,231-230]. Обов’язковою для висвітлення була історико-революційна тематика з відображенням ролі пролетаріату та значення марксистської партії, діяльності В.Леніна, його соратників у класовій боротьбі. Завершувались експозиції розділом, присвяченого соціалістичному суспільству, де формувалась нова спільнота – радянський народ, демонструвалась «зростаюча роль» комуністичної партії.

В діяльності музеїв невиправдано перебільшувались пропагандистські функції, які перетворювали їх в політичний інструмент впливу на світогляд людей. З експозицій вилучались оригінальні речі, а їх місце займали схеми суспільно-економічних формацій, численні цитати класиків, уривки з постанов партії та уряду, що надавало вигляду скоріше стендів соціалістичного будівництва. Знайомство з таким музеєм не сприяло зацікавленості відвідувачів історією краю. У 1954 р. О.Довженко, перебуваючи у Нікополі, відвідав краєзнавчий музей, після чого назвав його «убогим, нехочузнавчим музеєм»[1, 98].

З листопада 1951 р. українські музеї вкотре підпали під пильний партійний контроль. Вони були затиснуті в жорсткі рамки комуністичного агітпропу, в них панував марксистсько-класовий підхід до фальсифікації історії. Вказівками зверху регламентувалась тема музеїв, їх кількість, а експозиції мали краще представляти дружбу народів, класову боротьбу і радянські досягнення.

В музеях України прокотилась хвиля кадрових звільнень, вилучення з колекцій ідеологічно шкідливих матеріалів, «що не мають музейного значення», очищення фондів від історичного хламу.

Особливо показовими дії влади щодо музеїв проявились у Західній Україні.

В лютому 1952 р. в Рівненському краєзнавчому музеї партійна комісія під час огляду експозиції музею розкритикувала панування в ній польських буржуазних історичних концепцій, що «принижувало історичну роль Росії», зокрема картина «Папа Іннокентій ІІІ 1206 р. пропонує князю Роману Галицькому прийняти католицьку віру» не відповідала ідеологічним вимогам[9,199-200]. Після перевірки музейні працівники змушені були переробити експозицію. У відповідності до постанови Раднаркому УРСР «Про організацію музеїв і бібліотек у західних областях України» від 8 травня 1940 р. у Львові відкрилось 5 державних музеїв: історичний, обласні етнографічний, художнього промислу і меморіально-літературний ім. І.Франка музеї, а також картинна галерея з філіями: замок Собєського у с. Підгірцях та панорамою Рославицького в м. Львові[12,94-96].

Зауважимо, що до початку другої світової війни у Львові діяло 8 архівів, понад 60 бібліотек, понад 70 приватних колекцій, 25 музеїв, серед останніх були міські, конфесійні, приватні та корпоративні[10,7]. Внаслідок реорганізації, ліквідації, як це сталося з музеями «Українського війська», «Молодої громади» через націоналістичний зміст збірок[12,61-62], та націоналізації музеїв було сформовано тільки п’ять закладів, між якими розподілили музейні і приватні збірки, не забезпечивши їх при цьому необхідними приміщеннями, крім того колекції нерідко піддавались варварському нищенню некомпетентними представниками влади, або розкрадалися.

Так, в лютому 1940 р. відомий музейник І.Свєнціцький занепокоєний долею колекції Голуховського (знаходилась в новоствореному палаці піонерів), звернувся до відділу мистецтв при облвиконкомі з клопотанням передати її до Картинної галереї, яка без фахового догляду може бути знищена, або загине[8,96].

Методи репресивної політики активно використовувались в західноукраїнських землях. Слід зазначити, що впродовж 1940-41 рр. з цих територій було вивезено близько 10% населення. Людські втрати Галичини склали 400 тис. осіб[14,141], з 1944 до 1953 рр. в західних областях України було репресовано, за неповними даними, 500 тис. осіб, з них 200 тис. членів родин учасників УПА і ОУН[17,586-591]. З 22 музеїв різного профілю, що діяли в Західній Україні в міжвоєнний період, навесні 1940 р. залишилось лише вісім[18,40]. На початку 1946 р. планувалося відкрити 30 музеїв різного профілю, однак розпочали роботу лише 26 закладів[18;284].

В післявоєнний період західноукраїнські музеї знов були піддані ідеологічній чистці. Під удар попали львівські заклади. В 1951р. в статті «Що пропагують львівські музеї», опублікованій в газеті «Правда», вказувалось, що Львівський історичний музей зайво возвеличує князів, вельмож, султанів, козацьких полковників і єпископів, не достатньо висвітлюється класова боротьба та прагнення українського народу возз’єднатися з російським. Львівський державний музей українського мистецтва не підносить досягнення радянського періоду, а в Львівській картинній галереї відображені польські буржуазні історичні концепції і принижується історична роль Росії [20].

Реакцією на критику стала хвиля звільнень музейних працівників, чистка музейних збірок від «експонатів, що не мають музейного значення», влада вимагала від українських музеїв розповідати в експозиціях про історичні зв’язки з Росією та радянське сьогодення. Під загрозою знищення опинилися збірки Національного музею у Львові.

Історія цього самобутнього музейного закладу тісно пов’язана з іменем видатної постаті в історії України митрополита Андрія Шептицького. Меценат української культури в 1905 р. став засновником Церковного музею з метою збереження пам’яток давньої української спадщини. До музею увійшли збірки рукописів, стародруків, зокрема єдина в Європі колекція друків кирилицею, рідкісні переклади Ф.Скорини, старовинної зброї, золотарства, тканин, ікон, портретів, нумізматичних предметів.

Урочисте відкриття Національного музею, як власності української спільноти, відбулося 13 грудня 1913 р.[22,118]. Він став центром культурно-мистецького життя Галичини і твердинею української національної ідеї, що й визначило його подальший шлях.

На честь засновника музею А.Шептицького у вересні 1935 р. на музейній садибі був споруджений пам’ятник роботи українського скульптора С.Литвиненка, який підступно знищила влада в ніч з 9-го на 10 серпня 1947 р., розбивши скульптуру молотками, а уламки вивезли за місто.

З історією цього самобутнього музейного закладу пов’язана драматична доля його першого директора, видатного українського музеєзнавця, доктора філології, археолога, мистецтвознавця Іларіона Свєнціцького.

Відомий вчений, людина із стійким характером, він мужньо відстоював музейні колекції в роки Першої світової війни, за що 6 червня 1915 р. був заарештований, як пропагандист «мазепинських» ідей, і з сім’єю вивезений до Росії. Повернувшись до Львова в березні 1918 р., йому, «гайдамаці», прийшлось в часи польської влади під постійним поліцейським наглядом проводити велику роботу з розбудови музею. І коли в жовтні 1939 р. Національний музей приєднали до Львівської картинної галереї, як український відділ, а визнана у світі культурно-мистецька установа перестала існувати, і в березні 1941 р., коли його перевели на посаду завідувача відділом, вчений все робив, щоб зберегти колектив і музейні колекції. Свою діяльність музейник на припиняв під час німецької окупації.

Нова хвиля утисків чекала музейний заклад і його керівника в післявоєнний період. Постійні комісії вишукували «політично шкідливі твори», роботи митців, що емігрували на Захід, репресованих, депортованих та ув’язнених органами НКВС. Музей назвали осередком націоналістів і вирішили, що «нецелесообразно нести расходы на содержание этой единицы». В 1947 – 50-х рр. розпочалися арешти співробітників музею М.Батога, Є.Кравчука, С.Сампару, О.Бордун, а також В.Свєнціцької, доньки вченого, коли вона поверталась з відрядження з Москви. Відбувши свій термін у сибірських таборах ГУЛагу, В.Свєнціцька повернулася до Львова в 1956 р. [5,17-24], її невтомна праця на музейницькій ниві не достатньо поцінована сучасниками.

Ситуацію в музеї загострило зняття з посади в грудні 1949 р. заступника директора музею, досвідченого музейника М.Драгана. Постать подвижника українського мистецтва не належно висвітлена науковцями і потребує окремого ґрунтовного дослідження. Масштабність і новаторство його наукового доробку складає вагому частку українського мистецтвознавства. Прямолінійний і принциповий, як людина, в умовах сталінського режиму він наражав себе на невдоволення і цькування влади.

Навесні 1949 р. спеціальна комісія ЦК КП(б)У перевіряла у Львові роботу місцевих музеїв і дійшла висновку, що внаслідок «недбалості в підборі кадрів, наукових співробітників до деяких музеїв м.Львова…проникли …ворожі елементи, зокрема, колектив музею українського мистецтва «цілковито складається з місцевого населення. Вихованців середніх і вищих навчальних закладів довоєнної Польщі й, природно, не опанувавши уповні принципів науково-дослідної роботи радянських музеїв». Критикувались путівник по фондах музею, «просякнутий націоналізмом і низькопоклонством перед культурою і мистецтвом буржуазного Заходу», науково-експозиційна робота, яка не відповідає вимогам «боротьби з безродним космополітизмом»[24,232-233].

Директора музею І.Свєнціцького звинувачували в тому, що він із 2436 художніх творів, переданих до музею Комітетом у справах мистецтв при Раді Міністрів України, помістив до експозиції лише 124, тобто 5%, мотивуючи свої дії, що подібне «збагачення» було «лише кількісне, а не якісне»[24,234]. Комісія поставила питання про заміну керівництва музею: директора і його заступника М. Драгана – активного діяча української буржуазно-націоналістичної організації «АНУМ» (Асоціація незалежних українських митців).

В травні 1950 р. заступником директора музею був призначений далекий від музейної роботи, художник В.Любчик, який виконував завдання із виявлення «націоналістичних» та «формалістичних» творів мистецтва і подальшим їх знищенням.

М.Драган перебував в опалі тоталітарної системи. У вересні 1951 р. на ІХ пленумі Спілки радянських художників України його звинуватили в тому, що він «чимало потрудився, щоб відірвати західноукраїнське мистецтво від українського радянського мистецтва і віддати його під цілковитий вплив реакційного формалістичного мистецтва буржуазного Заходу». Не з’ясовано до кінця, чому 5 березня 1952 р. після кількох операцій в лікарні М.Драган помер[3, 35-38].

Злочинні дії проти пам’яток культури набрали свого апогею в 1951-52 рр. Спершу в музеї створили спецфонд, який складався з націоналістичних творів, куди увійшли портрети січових стрільців, діячів уніатської церкви, роботи митців, засуджених, як «буржуазних націоналістів». За матеріалами комісії управління культури Львівського облвиконкому, яка в 1988 р. займалась справою знищення у 1952 р. мистецьких творів Музею українського мистецтва, у списках спецфонду, датованих 19 березня 1952 р., значилось 804 експонати, в тому числі живопису – 317, скульптури – 29, графіки – 406. В травні 1952 р. ці списки включали 2115 музейних предметів[7;83]. Серед вилучених музейних предметів полотна роботи видатних українських художників О.Новаківського, М.Сосенка, Ф.Красицького, П.Холодного, М.Бойчука, С.Гординського, О.Кульчицької, М.Глущенка, Г.Нарбута та ін.[13,297-302].

Спершу їх планували вивезти до Києва, але на заваді стояв І.Свєнціцький. Він всіма силами протистояв цинічним діям влади та згодом був знятий з посади директора музею і переведений на наукову роботу до інституту суспільних наук АН УРСР. В характеристиці керівництва Львівського філіалу АН УРСР на професора І.Свєнціцького від лютого 1952 р. зазначалось, що як директор музею українського музею, він допустив засмічення фондів музейної бібліотеки націоналістичною літературою, якої в серпні 1951 р. було вилучено біля 2500 книг, а І.Свєнціцький виявляв явну протидію вилученню націоналістичної літератури[13,867-868].

На початку серпня 1952 р., скориставшись відпусткою І.Свєнціцького, за наказом секретаря Львівського обкому партії К.Литвина культурні цінності двома вантажівками за три рейси перевезли до Львівської бібліотеки АН УРСР «для знищення націоналістичних антирадянських експонатів». Раніше сюди ж звезли 4,5 тис. історичних книг та 2 ящика музейної зброї[7,83]. Свідки тих подій підкреслювали, що крематорій для мистецтва димівся над містом кілька днів.

За словами виконуючого обов’язки заступника директора бібліотеки О.Куща все, що могло горіти, було спалено в печах (для цього виділили дві кімнати з печами), а скульптуру потовчено молотами та вивезено за межі міста. Частина творів мистецтва була розкрадена, розійшлася по приватних збірках[7,83].

Викриттю ганебного злочину проти української культури сприяв випадок. В грудні 1955 р. з Лондона до музею звернувся художник В.Перебийніс про повернення творчого доробку. Він перед початком Другої світової війни проводив персональну виставку своїх творів, які були застраховані французькою фірмою на 34 770 франків золотом. Пошуки колекції українського художника привели до судових справ винуватців злочину. У 1956 р. виявлено вцілілими 99 пам’яток, які повернули до музею.

В червні 1957 р. заарештували заступника директора музею В.Любчика. При обшуку у нього були знайдені художні твори та рідкісні друковані видання в кількості 195 найменувань[13,282-285,293-295,566]. На суді В.Любчик визнав себе винним у халатності, що вчасно не повернув речі до музею. Військовий трибунал виніс вирок: за статтею 54 Кримінального кодексу УРСР 10 років виправних таборів із позбавленням прав та конфіскацією майна.

Про лицемірство цього процесу свідчить той факт, що В.Любчик жодного дня покарання не відбув, а продовжував працювати в Інституті прикладного та декоративного мистецтва[5,26-27]. Верховний суд УРСР 27 вересня 1957 р., розглядаючи справу Любчика В., визнав не встановленим намір т. Любчика присвоїти взяті ним літературу і експонати музею, що він повинен нести відповідальність не за привласнення, а за несвоєчасне повернення цієї літератури. Колегія Верховного суду УРСР скасувала вирок Львівського обласного суду щодо т. Любчика і вирішила негайно його з-під влади звільнити[13;503-506].

Акт вандалізму та наруги над збірками Національного музею був яскравим проявом відношення сталінського режиму до української історії та культури.

Наступним нищівним заходом влади стало вивезення під виглядом розширення експозиції Львівського музею українського мистецтва 10 тис. ікон, скульптур до непристосованого для зберігання музейних предметів приміщення Вірменського собору, створення «спецфонду»[7,85]. В лютому 1953 р. протягом восьми днів гужовим транспортом, щоб не пошкодити цінні твори мистецтва, які характеризувались владою, як «церковний хлам», були переправлені до Вірменського собору.

Упорядкуванням експонатів у новому фондосховищі займались працівники музею Я.Нановський, І.Катрушенко, М.Батіг, М.Пигель. Навчені трагічними подіями 1952 р., вони доклали титанічних зусиль, щоб ікони, скульптура, дерев’яна різьба, були належним чином обліковані, пронумеровані, згодом розташовані у стелажах за топографічною картотекою[21,57-58].

Зусиллями музейників вдалося зберегти пам’ятки новітнього релігійного малярства, які повинні були згоріти на вогнищі – іконостас каплиці греко-католицької духовної семінарії у Львові роботи «ворога народу» П.Холодного. Всі інші роботи майстра: пейзажі, портрети, жанрові композиції, графіку, було спалено в 1952 р.[32,79].

Велика заслуга у цілісному збереженні колекції належить В.І.Свєнціцькій, яка все життя присвятила відстоюванню і дослідженню українського мистецтва. З весни 1994 р. в музеї розпочалась копітка праця по переміщенню збірки давньоукраїнського мистецтва з Вірменського собору до нового музейного фондосховища. На початок 2000 р. кількість підготовлених і перенесених творів складала понад 4 тис. одиниць збереження.

Нападки на львівські музеї не припинились. В 1955 р. К.Литвин, перебуваючи на посаді міністра культури УРСР, своїм наказом зобов’язує керівництво музеїв Львівського історичного, українського мистецтва, картинної галереї скласти до 15 грудня 1955 р. списки на експонати «пов’язані з діяльністю різних українських і польських буржуазно-націоналістичних організацій, та картини, які за своєю ідейною спрямованістю не можуть експонуватися», для їх вилучення. Проте, в квітні 1956 р. новий міністр культури УРСР І.Шаблій відмінив рішення свого попередника і повертає списки назад з тим, що «знищувати ці матеріали недоцільно, тому що вони можуть мати інтерес для окремих дослідників при вивченні історичних матеріалів»[4,85].

Злочинні дії влади щодо колекцій Національного музею трагічно відбились на стані здоров’я І.Свєнціцького, для якого музей був справою всього його життя. 18 вересня 1956 р. він помер, похований на Личаківському цвинтарі у Львові. Музейницька спадщини вченого потребує глибокого вивчення і застосування в сучасній музейній справі.

Національний музей на сьогодні – один з найбільших музеїв України, в ньому зберігається понад 100 тис. пам’яток. Унікальні колекції давнього українського мистецтва, зокрема, іконопису, скульптури, різьби, художнього металу, гаптів ХІУ – ХУІІІ ст., фонд стародруків та рукописів з рідкісними виданнями України, Польщі, Німеччини, Литви, Білорусі, Голландії ставлять його в ряд найвизначніших художніх музеїв світу. На жаль, і досі відчутні злочинний вандалізм та непоправні руйнування 1940-50-х рр., які суттєво змінили структуру унікальної музейної колекції.

Позначились на музейній збірці перерозподіл музейних предметів між музеями України, не повернення експонатів, які виставлялись на виставках в Москві, Харкові, Рогатині (1940-41рр., біля 380 предметів музейного значення), «ідеологічна чистка» 1952 р., перелік втрат якої включає 1729 предметів образотворчого мистецтва, понад 4 000 книг бібліотечного фонду, 138 томів і папок рукописного та на правах рукопису матеріалів[2].

Відголоски 1950-х рр. нагадують про себе сьогодні. Так, у 2000 р. до музейних фондів повернулася картина Ю.Магалевського «Портрет Івана Огієнка». Цей твір з 1921 р. зберігався у музеї разом з 40 роботами майстра, які він особисто передав до музею. В післявоєнні роки, під час кампаній з вилучення із музейних фондів «ідеологічно шкідливих творів», мистецька спадщина художника теж постраждала. У 1996 р. до музею звернулась внучка І.Огієнка А.Марушенко за консультацією про мистецьку вартість цієї роботи, оскільки їй було запропоновано придбати картину Ю.Магалевського «Портрет Івана Огієнка»(1920 р.)[23,53].

Трагічні події в історії Національного музею пов’язані з політичними репресіями, вандалізмом, арештами та депортаціями, які довгий час були закриті від суспільства, були характерними для всього українського музейництва і яскраво демонструють ставлення тоталітарної влади до музейних закладів. Політичний режим остерігався широкого висвітлення національного надбання України, усвідомлюючи його глибокий вплив на світогляд і свідомість суспільства.

В післявоєнний період музейні заклади України використовувались, як пропагандистські осередки радянського режиму з метою виховання місцевого населення, як самовідданих будівників комунізму. Їх діяльність суворо регламентувалась партійними органами, які примусово нав’язували тематику і зміст музейних колекцій та експозицій. Ідеологічний тиск позбавляв творчих людей самореалізуватися в професії, частина з них підпали під політичні репресії. Під гаслами боротьби з «буржуазним націоналізмом» з музейних колекцій вилучався цілий пласт української самобутньої спадщини, знищувались унікальні пам’ятки національної культури. Але наперекір законам командно-адміністративної системи працівники музеїв, часом ризикуючи життям, докладали чимало зусиль, щоб зберегти історико-культурне надбання українського народу.

_____________________

1. Анцишкін І.В. Нікопольський музей – від музею мистецтв до краєзнавчого.// Роль музеїв у культурному просторі України й світу. Вип.11. – Дніпропетровськ, 2009.

2. Арофікін В., Посацька Д. Каталог втрачених експонатів Національного музею у Львові. – К.- Львів, 1996.

3. Бадяк В. В опалі режиму.// Літопис Національного музею у Львові. – 2000. - №2(7).

4. Батіг М. Білі сторінки в історії Національного музею у Львові.// Літопис Національного музею у Львові. -2000 - №2(7).

5. Батіг М. З історії музею. Минуле.//Літопис Національного музею у Львові. – 2000. - №1(6).

6. Благородні завдання радянської літератури. // Літературна газета. – 1946. – 26 вересня

7. Вандали в музеї.//Жовтень. – 1989. - №4.

8. Горбань І. Багатокультурність музейного ландшафту Львова та музейне життя у тоталітарній державі.//Сучасний музей: між скарбницею та підприємством. Матеріали міжнародної конференції 8-10 жовтня 2006 р. в м. Чернівці. – Львів, 2008. – С. 90-96.

9. Єкельчик С. Імперія пам’яті. Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві. – К., 2008.

10. Крутоус А. До питання формування окремих музейних збірок України та м.Львова у ХІХ – першій третині ХХ ст..// Наукові записки Львівського історичного музею. – Львів, 1998. – Вип. УІІ.

11. Культурне будівництво в Українській РСР. Найважливіші рішення Комуністичної партії і радянського уряду. Збірник документів. Т.2 – К., 1961.

12. Культурне життя в Україні. Західні землі. Документи і матеріали. Т.1. – К., 1995.

13. Культурне життя в Україні. Західні землі. Документи і матеріали. Т.2. 1953-1966. – Львів, 1996.

14. Литвин М.Р., Луцький О.І., Науменко К.Є. 1939.Західні землі України. – Львів, 1999.

15. Культурне життя в Україні. Західні землі. Документи і матеріали. Т.2. 1953-1966. – Львів, 1996.

16. Лобай Д. Непереможна Україна. Факти про боротьбу Москви з українським націоналізмом на культурному фронті по другій світовій війні. – Вінніпег, 1950.

17. Луцький О. Приборкання інтелігенції (1939-1953 рр.)//Реабілітовані історією. Львівська область. Книга перша. – Львів, 2009.

18. Марусик Т. Західноукраїнська гуманітарна інтелігенція. Реалії життя та діяльності (40 – 50-ті рр. ХХ ст.). – Чернівці, 2002.

19. Мезенцева Г.Г. Музеєзнавство (на матеріалах музеїв УРСР). – К., 1980.

20. Одинець М. Що пропагують львівські музеї.// Правда. – 1951. – 13 вересня.

21. Откович В. Про збереження унікальної збірки давньоукраїнського мистецтва.// Літопис Національного музею у Львові. -2000 - №1(6).

22. Парацій В.М. Музейницький зміст життя та діяльності митрополита Андрея Шептицького.// Роль музеїв у культурному просторі України й світу. Збірник матеріалів Загальноукраїнської наукової конференції з проблем музеєзнавства, присвяченої 160-річчю заснування Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького. Вип. 11. – Дніпропетровськ, 2009. – С.113-127.

23. Посацька Д. З історії фондових збірок музею.//Літопис Національного музею у Львові. -2000 - №2(7).

24. Рубльов О.С.. Черченко Ю.А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції. – К., 1994.

__________________________________

Волинський музейний вісник: Музеї у дослідженні та збереженні пам’яток культурної спадщини західноукраїнських етнічних земель. Наук. зб. : Вип. 4. / упр-ня культури і туризму Волин. ОДА ; Волин. краєзн. музей; каф. документознавства і музейн. cправи ВНУ ім. Лесі Українки ; / упоряд. А. Силюк, Є. Ковальчук. – Луцьк, 2012. – С. 21-26.

Категорія: Статті | Додав: administrator (15.09.2012) | ОПИС ЗНАКІВ |

Переглядів: 2313 | Рейтинг: 0.0/0

Всього коментарів: 0

Зробити безкоштовний сайт з uCoz

Волинь туристична

Волинь туристична

Агросадиби Волині

Туристичні райони

МУЗЕЙНІ КОЛЕКЦІЇ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ ПІД ІДЕОЛОГІЧНИМ ТИСКОМ В ПІСЛЯВОЄННИЙ ПЕРІОД.