Перша поштова листівка з портретним зображенням Лесі Українки вийшла ще за її життя. А було це так.

"... єсть у мене... справжнє, виразне бажання, се поїхати до Вас на зелену Буковину. Мені хочеться Ваших тихих речей, Ваших лагідних поглядів, Вашої ще не чуваної для мене музики, мене ваблять Ваші незнані, а вже милі гори і вся Ваша країна, що здавна мрією моєю стала", – писала Леся Українка Ользі Кобилянській в березні 1901 року, в трагічну пору свого життя. Їй хотілося спокою, але й розради і, коли визрів настрій і намір поїхати кудись, де можна було б відпочити фізично і морально, вона радо прийняла щире запрошення товаришки. Весну і літо того року Леся Українка провела на Буковині. Під час гостини обидві письменниці сфотографувалися разом. В листі з Кімполунга Леся просить Ольгу замовити шість фотокарток для неї; вона побачила на тому знімку "деякі дефекти", тож вагалася, чи замовляти більше.

Видавець з Коломиї Яків Оренштайн, який багато років надзвичайно плідно працював на ниві української філокартії, задумав видати поштові картки з портретами письменників-класиків (багато з них нині маловідомі, або й зумисне замовчувані), об'єднавши їх у серію з 12-ти листівок "Рідне слово". Тому він звернувся до Ольги Кобилянської з проханням дати її фотокартку для виготовлення поштової листівки. З цього приводу письменниця писала О. Маковею: "Ще я би, може, дала, якби Леся свою фотографію дала: тогди я би післала тую, де ми разом є, але так, іншу – зовсім не дам і не хочу". Видавець, треба думати, погодився на умови О. Кобилянської, і 1902 р. у його видавництві вийшла ошатна поштова листівка, на якій обидві письменниці – в розквіті творчих сил і талантів.

У грудні 1902 року, коли Леся Українка лікувалася в Сан-Ремо (Італія), Ольга Кобилянська повідомила їй про цю подію в їхньому житті.

"До мене ніхто не писав про фотографію для карток, і то мені все-таки дивно, що вже моя "особа" десь в "збірці", а я про те й не знала б, якби хтось не написав. Се не дуже-то чічо з боку "збирачів", я тільки не знаю, хто вони такі, а то б дала їм догану, хоч воно тепер вже запізно для якихсь практичних наслідків", – відповіла Леся (лист до О.Кобилянської 30.ХІ1.1902 р. з Сан-Ремо).

Нині такою листівкою може похвалитися не кожна музейна збірка, а ви можете її побачити на виставці "Я буду вічно жити!" у Волинському краєзнавчому музеї.

Наталія Пушкар,
головний хранитель Волинського краєзнавчого музею