|
Римма КАШЕВСЬКА (Луцьк)
Спогади
В
1951 році я була прийнята на роботу в Волинський краєзнавчий музей зав.
обласним відділом культури Підвальним (не пам'ятаю ім'я, по-батькові). Обласний
відділ культури був розташований у приміщенні облвиконкому по вул.Галана, там
де зараз знаходиться Волинський краєзнавчий музей.
Не
попрацювавши навіть і року, мені довелося побувати на республіканській нараді
у Чернівцях. Дуже хвилювалася, довелося виступати, а досвіду у мене фактично
не було ніякого. Мав виступати директор, та він не поїхав, але все обійшлося
добре.
Запам'яталася
мені поїздка у Володимир-Волинський фарний костел, який вже в ті роки був
закритий. Щоб туди не ввірвалися парафіяни, нас закрили в костелі під охороною
міліції. З нами разом знаходився і Жолтовський, мистецтвознавець зі Львова, з
музею народних промислів, великий знавець сакрального живопису. Відбирали документи,
книги, церковне начиння, що пізніше увійшло в експозицію музею атеїзму у Луцьку.
Під час підготовки костела у Луцьку для побудови експозиції, після ремонтних
робіт у нашому музеї був складений список всіх працівників, які по двоє кожний
день ходили в костел прибирати його від будівельного сміття.
За
ці роки в музеї побувало багато дослідників. Пам'ятаю такий випадок. До нас
приїхав О.Ратич , людина закохана безмірно в археологію. Мета у нього була —
вивчити археологічні колекції, які знаходилися у підвалі по вул. Свердлова, де
розміщався на той час музей. Перебуваючи там, він не чув, як його кликали,
закрили, і знаходився у холодному приміщенні цілий день.
Працювала
у нас дуже цікава людина, повністю віддана своїй справі - бібліотекар
В.Зелінська. Ерудована, фізично хвора, вона весь час працювала в сирому,
холодному приміщенні, і дуже сердилася, коли її викликали наверх, і вона
втрачала півгодини робочого часу.
Колись,
у 50-ті роки, у районний центр, або село доїхати можна було тільки на попутці
(автобуси не ходили). Якось ми мали доповнити фотографіями Колодяжнянський музей:
зробили все тут на місці, оформили в рамочки. Вийшли на трасу, завантажилися на
попутку і поїхали, але доїхали до Колодяжного тільки по головній дорозі на
Ковель, розвантажилися і мусили все по багну переносити у музей. Дуже були
раді, коли нам виділили автобус, правда, це була дуже стара техніка. Пам'ятаю,
як в Ківерцівському районі ми цілий тиждень їздили з відірваними дверцятами,
уникаючи інспекторів, а при поїздці в Берестечко у нас відвалилося кермо і ми
з'їхали вдало в кювет. Під час експедиції в Маневицький район, цілий день
просиділи, забуксувавши в пісках.
Дуже
часто в музеї проводилися регіональні конференції наукових працівників з
Рівного, Дубно, Кременця, і ми їздили до них. Люди думають по-різному, тому
навіть в будь-якому музеї, навіть районному, шкільному, можна помітити щось
цікаве, щоб потім використати в своїй роботі. Часом, коли не було місць у
готелі, ми їх розміщували у себе по домівках.
Кожного
року в музеї проходили практику студенти історичного факультету учительського,
а потім Луцького педагогічного інституту імені Л. Українки. Одного року їх
використали для будівництва Уховецького народного музею. На мене було покладено
завдання, крім побудови експозиції, в вільний від роботи час слідкувати за
поведінкою студентів, тому що вони були зі мною без викладача.
Багато
в пошуках людей, експонатів давала праця в обласному соцбезі та ківерцівському
районному. Там зберігаються особисті справи людей, які оформляли пенсію, з
яких можна дізнатися багато цікавого. Там я знайшла цікаві дані про робітників
заводів. Але перед тим, як відправлятися за адресою, треба було прочитати
літературу про виробництво, з яким була пов'язана конкретна людина. Так я
одержала цікаві експонати від робітника цегельного заводу у Луцьку 30-х рр.,
який спочатку казав, що у нього нічого немає.
Велике
значення я приділяла бесідам в експозиції музею з відвідувачами, розпитуючи їх
про сімейні архіви та реліквії.
Я
залишила у відділі давньої історії понад 100 карточок з адресами. Не знаю чи
скористалися цим у відділі? Бо мало ще мати адресу: треба вміти розмовляти з
людьми, а особливо слухати, не перебиваючи, але направляючи в русло своєї
теми, бо це люди в своїй більшості самотні і рідко мають співбесідника. Були
випадки, коли таку людину приходилося відвідати декілька разів, а з деякими
ставали друзями. Треба, щоб людина звиклася з думкою про те, що в музеї речам,
пов'язаних з її життям, буде краще. У нас був випадок, коли науковий працівник
прийшов у Москві до вдови Д.Мєдвєдєва. Він заявив від порогу, що йому потрібні
матеріали, а часу у нього обмаль, і в результаті нічого не одержав.
Ми
дуже уважно ставилися до повідомлень про експонати. Пам'ятаю, як повідомили
хлопчаки з Ківерець про те, що вони бачили діжку, яку накривають
бляшаною кришкою, на якій напис з літерами "ять". Це виявилася
реклама заводу з Риги, який поставляв сільськогосподарські машини на Волинь.
Одного разу до нас прийшов чоловік і повідомив про те, що на березі р.Стир він
бачив якусь деревину, яка стирчить з грунту. Він показав місце, і ми прийшли
до висновку (з'ясувавши по картах м.Луцька), що це старовинна пристань.
Повідомили про це владу. Це виявився човен, десь приблизно в 2 рази більший,
ніж той, що стоїть в експозиції. Місцева влада використала землеснаряди для
підняття човна. Дістати його не вдалося, він розламався, і зберегти також не
вдалося. Куски від нього довгий час лежали на подвір'ї музею, і у мене виникла
думка порізати їх на колоди з тим, щоб зробити в експозиції імітацію зрубу в
2-му залі, але вночі хтось спалив залишки човна, і я про це не знала. Були
повідомлення про експонати і неправдиві. Пам'ятаю, як діти під враженням
перегляду фільму про 1812 р. переконували нас, що бачили головний убір —
"ківер". В результаті вони нас водили цілий день по околицях Луцька
безрезультатно.
Кожний
рік у Луцьку, після закінчення польових робіт, збирання хліба, відкривалася
сільськогосподарська виставка, розташована паралельно зараз вулиці Перемоги,
на пустирі, аж до військової частини (він не був забудований будинками, це вже
пізніше, навіть з вхідної арки виставки зробили фасад будинку). Музей мав
завдання в павільйоні "культура" робити виставку.
Був
період, коли наукові працівники приймали участь у роботі агітпоїздів,
домовившись з луцькою дільницею залізниці. При поїзді був лектор і кінозал, а в
одному вагоні ми організували музейну фотовиставку. Поїзд рухався від станції
до станції з зупинками. Люди були поінформовані про час прибуття поїзда.
Приходило дуже багато:слухали лекцію, дивилися кіно і оглядали музейну
експозицію. А у нас був складений графік, згідно якого ми мінялися на станціях.
Ночували там же, у вагоні.
Були
у нас в музеї і експонати, які ми не могли визначити, датувати на місці, тоді
зверталися до інших музеїв, центральних. Пам'ятаю, як я звернулася з проханням
до Є.І.Ковальчук (нині заступника директора Волинського краєзнавчого музею),
яка їхала у відрядження до Києва, взяти на визначення фрагменти тканин без
атрибутики. Вона їх привезла з повними даними про країну, де вони
виготовлялися, і про час їх виготовлення.
Часом
здобували експонати не тільки в далеких районах Волинської області, але і в
найближчих селах до Луцька і в самому Луцьку. В с.Гаразджа, хазяйка подвір'я
сказала нам з Л.Войницькою, що в неї є плужок, дерев'яний обгортувач картоплі,
але він закиданий великою кількістю хмизу. Ми перенесли весь хмиз на друге місце,
і плужок таки дістали та привезли рейсовим автобусом до Луцька. В цьому ж селі
ми знайшли документ на землю початку XX ст., який зберігався в бляшаній
капсулі, під стріхою. У Луцьку був знайдений мармуровий бюст Ф.Шопена,
клавесин, а на вул. Сільській — молотарка з заводу.
Деякі
експонати приходилося шукати цілеспрямовано дуже довго. Так довго я шукала
"хомут", бо задумала відтворити в експозиції інтер'єр
крамниці,питаючи про нього в кожному селі під час експедиції. Вже і втратила
надію, але в одному із сіл нарешті знайшла.
Відправляючись
за експонатами треба було навіть продумати одяг, в якому підеш за адресою. На
все життя мені запам'ятався випадок : при відвідинах сім'ї священика у Цумані,
я була у сукні без рукавів, і матушка своїй сестрі, гадая, що я не чую,
сказала : "А руки то оголені".
Деякі
цікаві експонати не вдалося придбати через брак коштів в музеї. Дуже часто я
закладала свої гроші, потім їх мені повертали, а на той час і у мене не було.
Так ми втратили скриню на колесах, що мали везти коні та килимок з зображенням
"Рада у Філях 1812р.". Не вдалося мені знайти і міщанські
"чумарки", які носили чоловіки в Горохові та Берестечку; в одному —
сині, а в другому — чорні, які шили із сукна, виготовленого в м.Славута. Справа
в тому, що чоловіків — міщан небіжчиків ховали у "чумарках". Бачила
я і міщанський будинок діда О.Ошуркевича, побудований у Берестечку. По всьому
периметру будинку іде веранда без билець під дашком, який спирається на
дерев'яні точені колони.
Зустрічалася
я і з цікавими людьми — поетесою О.Журливою, про яку нам повідомили з обкому
партії, що вона живе у Кіровограді (адреси не було), і що вона є сучасницею
Л.Українки (в це я не повірила, але таке високе начальство сказало — треба
їхати). Приїхала я туди вночі, влаштувалася у кімнаті відпочинку при станції,
а вранці пішла шукати. Адресу встановила через поштове відділення. На місці
з'ясувалося, що вона свої поезії присвячувала Лесі Українці. В цій сім'ї зберігався
дуже цікавий архів П.Тичини, з яким вони були знайомі і приятелювали. Цікавою
людиною виявився і Г.Остапенко, художник, який викладав у Ковельській гімназії
в 30-х роках, а потім у Луцьку. В нього було багато замальовок Луцька, Волині
етнографічного характеру, річ з родини Косачів та багато інших матеріалів.
Шкода,
що деякі експонати вже зникли, знаходячись на подвір'ї музею: це тачанка із
Забороля, яку подарували комусь із начальства та солдатський польовий котел
періоду Першої світової війни (мабуть здали на металобрухт).
Не
здійснила я і деякі задумки в експозиції при побудові — піджимали терміни.
Хотіла зробити вітражі на вікнах у 2-му залі з тематики Київської Русі та інших
історичних тем, розміщених у цьому залі; планувалося розмістити експонати на
фоні сірого домотканого полотна з нанесеним штамповкою малюнком (імітація
"вибійки") у 4-му залі. А там, де експонуються ноти к музичним
творам, озвучити їх, а також підібрати світильники для освітлення залів, які б
відповідали часу.
За
роки праці в музеї, я побувала в усіх районах області, де збирала різні експонати,
і дуже шкодую, що не довелося побувати у Повурську, де у 1903 р. працював
начальником станції, мій дід Й.О.Фурман.
Збирати
треба всі вагомі матеріали — речові, документальні, незалежно від інтересів,
якого вони світогляду, або інтереси якої партії вони відображають. Історія
поставить їх на своє місце, і науковий працівник музею буде розглядати під
такою призмою, яка потрібна. Адже один і той же експонат можна розміщати в
декількох різних темах.
_____________________________
Волинський музей: історія і сучасність: Науковий збірник:
Вип. 4. – Луцьк, 2009. – С. 32-34.
|