В одному із залів Волинського краєзнавчого музею є невелика експозиція, присвячена новації ХІХ століття, яка буквально змінила світ, зробила його, поза всяким сумнівом, багатшим, додавши до існуючих видів мистецтва ще одне – мистецтво зупиненої миттєвості – фотографію.

Першими на шляху до слави був Ньєпс Жозеф Нісефор: 1820 року він знайшов спосіб закріплювати зображення на світлочутливій плівці в камері-обскурі. Ім’ям Дагера Луї Жака Манде стали називати дагеротип – зображення, одержане 1839 року на металевій пластинці, покритій йодистим сріблом. Через два роки, 1841-го, Тальбот Уільям Генрі Фокс винайшов негатив – світлочутливу плівку, з якої можна було робити будь-яку кількість відбитків.

Нині ж, через двісті років після першого винаходу, камери-обскури, фотоапарати на триніжках, лійки і ФЕДи, інфрачервоні кімнати, тощо стали неймовірними раритетами, процес зйомки спростився до мінімуму: цифра!..

Але й втрачено шарм давнього фото, його мистецьку привабливість, щемний дух старовини. Хіба можна порівняти електронний альбом зі справжнім, сімейною реліквією, яка зберігає живу пам’ять від роду і до роду. А втім, старі альбоми – в шкіряних чи оксамитових палітурках, з накладними прикрасами, зі своїм неповторним ароматом, часто з дарчими підписами – посвятами – теж раритети.

Першими світлинами були виготовлені у фотосалонах, адже процес зйомки і виготовлення відбитків вимагали стаціонарної апаратури.

Однією з найстаріших у Луцьку, чия продукція дійшла до нас, була Слов’янська фотографія Л. Конторовича, яка діяла в останній чверті ХІХ століття. 1895 року працювали салони Миколая Мінаковського, Станіслава Ходоровського, Олексія Добровольського.

1908-го, крім названих – «Рафаель» Соломона Гурвіча, «Леонарді» Нахмана Шифера, «Рембрандт» Ананія Досіка та інші. Назви салонів свідчать, що їхні власники вважали себе (і небезпідставно!) художниками. Ці та інші імена донесли до нас самі фото, точніше – паспарту, на які їх клеїли. На звороті цупкого картону друкувались віньєтки, які містили усі вихідні дані фотосалону або лише прізвище власника; власне клеймо, яке нагадувало герб та прізвище, часто друкували і з лицевого боку, під знімком. За кількістю зображених медалей можна дізнатися, скільки разів той чи інший фотограф (власне, його продукція) завойовував призи (і які) на міжнародних виставках. Отримавши срібну медаль, фотограф мав право випускати світлини на паспарту зі срібним обрізом. Нагороджений ще й золотою медаллю, залишав вибір за клієнтом – з яким обрізом виготовляти для нього фото: за золотий, зрозуміло, треба було доплачувати.

Любительські знімки з’явилися пізніше, з удосконаленням техніки. Вуличне фото – це цілий пласт міської культури, до того ж малодосліджений, втрачений, анонімний.

Прогалини в часи, коли з тих чи інших причин фотосалони переставали діяти – зачинялися, скорочувалися, зникали з карти міста разом зі своїми власниками, заповнювала продукція професіоналів, які виходили на вулиці, і фотографів-аматорів. Такі світлини, впевнена, є в кожній родині у старих альбомах: вони всесезонні; усміхнені чи серйозні Ваші далекі родичі йдуть просто на Вас, і Ви намагаєтесь упізнати, на якому відтинку Ягелонської (нині Лесі Українки) чи Болеслава Хороброго (нині проспект Волі), зупинено мить.

А який чудовий історико-етнографічний матеріал таять у собі фотокартки минулих епох!

Фотографування коштувало недешево, тому турбувалися про те, щоб на дорогих парадних світлинах виглядати гарно у власних очах і в очах нащадків. Фотокартка – документ епохи; вона дає можливість прослідкувати за змінами в жіночій моді, побачити, якими були форма і крій чиновницьких, гімназичних мундирів, військового одягу, як носили нагороди, якими були зачіски, головні убори, аксесуари, навіть взуття. На знімках, так само як і у творах образотворчого мистецтва, відбиваються всі сторони суспільного життя, різноманітні ситуації; вони дають наочне уявлення про середовище, в якому проходило життя й діяльність людини, конкретизують історичний процес, персоніфікують його.

Кожна людина – цілий світ. Фотографії минулих років – відблиск далеких світів, своєрідних, загадкових, неповторних.

Наталія Пушкар,
головний зберігач фондів Волинського краєзнавчого музею