20 серпня у приміщенні Волинського краєзнавчого музею відкрито виставку, присвячену 24-й річниці Незалежності України та 110-й річниці від дня народження видатного українського художника-графіка, активного учасника підпільного руху Ніла Хасевича.
На виставці представлені матеріали про життя художника, який пройшов крізь випробування долі, ставши в молоді роки інвалідом, його навчання та підпільну діяльність.
Постать Ніла Хасевича є легендарною для усього світу. Він був активним учасником формування нової інтелігенції, яка в складні роки репресій жила і творила заради України.
Всі, хто відвідають виставку матимуть можливість ознайомитися із широким творчим доробком митця та активного учасника ОУН. Це і малюнки олівцем, дереворити, гравюри, бофони.
Також значну частину робіт підпільного художника становлять агітаційні матеріали, карикатури на радянську владу. Чимало на виставці і оригіналів, які рідко виставляються для загального показу.
На виставці також відтворено повстанський побут, а саме встановлено макет криївки, в якій жив, творив і загинув художник. Життя Ніла Хасевича – це приклад того як можна, будучи неповносправним, вести активну боротьбу за волю рідної землі і ніколи не здаватися.
Довідково:
Ніл Хасевич народився 25 листопада 1905 року в селі Дюксин Костопільського повіту Волинської губернії. Його батько, Антон Хасевич, був православним дияконом. Тож закономірно, що початкову освіту Ніл Хасевич здобував у церковно-приходській школі, а потім навчався у духовній семінарії в Житомирі. Образотворчому ж мистецтву, до якого в нього змалку проявився великий талант, він спочатку навчався у майстерні іконопису.
У 1918 році Ніл з матір’ю повертались із Рівного і на деражнянському залізничному переїзді потрапили під потяг. Федотія Хасевич загинула, а юнак втратив ліву ногу. Після лікування (до речі, Ніл сам виготовив собі дерев’яного протеза) він навчався у майстерні Василя Леня в Рівному. Потому рік працював помічником іконописця. Здобував також і світську освіту – у Рівненській українській гімназії. Коли французька залізнична компанія виплатила матеріальну компенсацію за каліцтво, Ніл Хасевич вирішив потратити її на здобуття вищої освіти і поступив до Академії мистецтв у Варшаві, куди його у 1926 році зарахували вільним слухачем.
У лютому 1930 року Ніл Хасевич став уже повноправним студентом Варшавської Академії мистецтв. Студіював малярство в майстерні професора Котарбінського та декоративне гобеленове ткацтво у професора Чайковського, але остаточно обрав для себе факультет графіки та майстерню відомого польського графіка Владислава Скочиляса. Щоб опанувати графічне мистецтво кириличного письма, від руки гусячим пером «переписав» Пересопницьке Євангеліє. Працював у галузі станкової та книжкової графіки, опановував дереворит і лінорит. А ще в Академії Ніл Хасевич став одним із фундаторів мистецького гуртка «Спокій», яким опікувались митрополит УГКЦ Андрій Шептицький і сенатор польського Сейму від української громади Волині Степан Скрипник (майбутній митрополит УАПЦ Мстислав).
У 1931 році Ніл Хасевич був відзначений Почесною нагородою «Ватикан» за картину «Прання». А за портрет гетьмана Івана Мазепи отримав почесний диплом Варшавської Академії. Загалом з 1931 по 1943 роки мистецькі роботи Ніла Хасевича експонувалися на 35 виставках у Варшаві, Львові, Луцьку, Рівному, Празі, Берліні, Римі, Нью-Йорку, Чикаго, Лос-Анжелесі та інших містах. У 1939 році побачив світ перший альбом митця – «Книжкові знаки Ніла Хасевича».
Окрім мистецтва, Ніл Хасевич активно займався і суспільною діяльністю. Був делегатом крайового з’їзду Волинського українського об’єднання, що відбувся 1935 року в Луцьку. Цій легальній українській партії він допомагав у виданні газети «Українська нива» та створенні у містах і селах Волині просвітянських гуртків і українських бібліотек. У 1938 році виконав екслібрис для Президента УНР в екзилі Андрія Лівицького. Разом з тим, він все сильніше прилучається до підпільної боротьби Організації українських націоналістів. Був добре знайомий із Степаном Бандерою та його дружиною Ярославою Опаровською.
Початок Другої світової війни застав Ніла Хасевича у його рідному Дюксині. В селі він намалював низку ікон, які знаходилися в місцевій церкві до 1943 року, коли нацисти спалили Дюксин. Працював учителем у школі, співав у церковному хорі. До речі, на зламі 1930–1940 років Ніл Хасевич ще й упорядкував збірку своїх віршів та навіть створив до них музику. Але в умовах війни вона так і не була опублікована.
З початком радяно-німецької війни у 1941 році Ніл Хасевич стає суддею у районному центрі Деражному, погодившись на цю посаду, аби допомагати землякам. У 1941–1942 роках він також ілюстрував рівненську газету «Волинь», яку редагував відомий український письменник Улас Самчук. Іноді в газеті публікували і статті Ніла Хасевича.
Наприкінці 1942 року Ніл Хасевич іде у підпілля і стає воїном Української повстанської армії. Там його знали як «Бей-Зота», «Старого», «333», «Левка», «Джмеля», «Рибалку». Був членом Крайової референтури пропаганди в УПА-«Північ», працював у редакції підпільного журналу «До зброї», готував ілюстрації до сатиричних журналів УПА «Український перець», «Хрін». Керував підпільною друкарнею, випускав різні агітаційні матеріали (брошури, листівки, летючки). Він же розробив ескізи більшості грошових знаків повстанців, так званих «бофонів», а ще – прапорів, печаток, відзнак підпілля. Навчав мистецтву гравюри молодих художників, які відходили вже на інші терени ілюструвати підпільну літературу та агітаційну продукцію. По суті, в повстанському середовищі Ніл Хасевич створив цілу мистецьку школу.
Від української інтелігенції Ніла Хасевича обрали до створеної у підпіллі Української Головної Визвольної Ради, що була водночас і повстанським урядом, і парламентом. Він був чи не єдиним уродженцем Волині, удостоєним цієї честі. Згодом, у 1948 році, УГВР нагородила Ніла Хасевича «Срібним Хрестом Заслуги» та медаллю «За боротьбу в особливо важких умовах» – за особливий внесок у визвольний рух. Оскільки ж терор підрозділів МДБ та «истребительных батальйонов» ставав все жорсткішим, а сили українського руху опору в умовах тотальної сталінської блокади поступово слабшали, то, аби врятувати талановитого митця-патріота, йому запропонували нелегальними каналами емігрувати за кордон. Та він рішуче відмовився.
У 1951 році мистецькі роботи Ніла Хасевича, які викривали потворні сторони радянської дійсності, потрапили до делегатів Генеральної Асамблеї ООН і були опубліковані у США в альбомі «Графіка у бункерах УПА». Такого політичного ляпасу міжнародного масштабу Сталін не міг стерпіти. З Москви надійшов наказ негайно «пресечь антисоветскую деятельность» Хасевича. Для розшуків митця створили спеціальну міжобласну оперативну групу, яку очолив капітан держбезпеки Б. Скляр. Вона й розпочала справжнє полювання на Ніла Хасевича.
Зрештою, останню схованку митця було виявлено. 4 березня 1952 року підрозділи МДБ оточили повстанський схрон неподалік від села Сухівці Рівненського району. «Бей-Зот» та ще двоє вояків УПА, які були разом з ним у криївці, відмовилися здатися в полон і загинули в нерівному бою. Чекісти привезли до Клеваня їхні тіла, які майже три дні пролежали під дубом – для залякування місцевого населення. Після цього загиблих відвезли у невідомому напрямку. Де поховали радянські карателі тіло митця – й досі невідомо.
Як і в Тараса Шевченка та, пізніше, Василя Стуса, життя Ніла Хасевича обірвалося у 47 років. Та це було життя сповнене внутрішньої правди справжньої творчості, любові до свого народу та незламного стоїцизму. Про це говорять і його власні слова, які він написав в одному з листів незадовго до загибелі: «Я не можу битися з ними (ворогами) зброєю, але я б’юся різцем і долотом. Я, каліка, б’юся в той час, коли багато сильних і здорових людей в світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива… Я хочу, щоб весь світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б’ються… Така моя думка, думка рядового підпільника. Слава Україні!»
Сергій Лис
__________________________________
Календар знаменних і пам’ятних дат Волині на 2015 рік / упр. культури Волин. ОДА ; Волин. краєзн. музей; Волин. ДОУНБ ім. Олени Пчілки ; ред.-упоряд.: Є. І. Ковальчук, А. А. Понагайба. – Луцьк : Терези, 2014. – С. 161-164.
|