«Помилуй Господи князя нашего /имярек/, и всю власть его, и воя его... Дай ему глубокъ миръ... Помилуй Господи вся ходящая на путехъ, по земли, по води, и в домохъ своихъ тружающаяся, и в плененьи, и во изгнаньи, и въ заточении, въ узахъ, и во всякои нужи... Помилуй Господи родителя моя /имярек/, и братью и сестры моя /имярек/, и вся ближникы роду моего... Помилуй Господи живущая в супрузи мужа и жены по закону Твоему».

     Вибірка з «Молитвы за вся христьяны», складеної у 1384 р. священиком Іваном – переписувачем Луцького Псалтиру

   Саме у ці дні з молитвами всіх нині сущих українців дивовижно суголосна старовинна молитва луцького ієрея, яку ми винесли в епіграф. Отцю Івану судилося служити в луцькій замковій церкві святої Катерини в час Любартового правління. Тоді, на переломі 1383–1384 рр., відходили у вічність луцький князь Любарт та сподівання на мир і спокій, а над Волинською державою нависали сусіди-завойовники. Гаряче молимося і ми сьогодні, за Україну та її захисників.

   У молитві за всіх християн, в якій згадуються різні категорії християнської людності – від великого князя до бідної сиротини, луцький священик Іван не забув згадати подружні пари, які «в супрузі» мають жити згідно Євангелія. Тим самим підтвердив, що з прийняттям Києворуською державою Християнства саме Церква отримала монопольне право на утвердження шлюбу, й тим міцно скріпила традиції моногамії, сприяла тривалості сімейних стосунків і подружньої вірності.

   Разом з тим, ще у дохристиянську добу шлюб вважали важливим актом зрілості: посередництвом шлюбної церемонії молоді люди із групи «молодших» потрапляли в групу «старших», переходили до вищого щабеля соціальної драбини.

Як чоловіки Риму викрадали дівчат сусіднього племені для шлюбного життя. Мармурова скульптура «Викрадення сабінянок» (зменшена копія відомої однойменної скульптурної композиції Джованні Джамболон’ї, Флоренція, 1583 р.). Середина XVIII ст. (?) Колекція Волинського краєзнавчого музею

   Про те, що лежало в основі шлюбної мотивації і якою була практика укладання шлюбів у давнину, говорили нещодавно в Музеї історії Луцького братства, під час проведення попередньо анонсованої публічної лекції для дорослих на тему «Старосвітське кохання або шлюбна стратегія минулих літ».

   На перший погляд незвична для музейних акцій тематика народилась з практики музейної роботи. Зокрема, у 2011 р. відвідувачі Волинського краєзнавчого музею відмітили увагою виставку «Сповідь старовини: історія промовляє, експонати засвідчують», яка була збудована на оригінальних артефактах з базової частини музейної колекції. Щоб музейні предмети – палацові меблі, живописні полотна, твори графіки і скульптури вийшли за рамки простого споглядання, організатори «залюднили» виставковий простір, супроводили екскурсію розповідями з історії повсякдення волинської історичної спільноти. Особливим успіхом тоді користувались сюжети з шлюбного життя відомих і малознаних волинян старої доби, історії палкого кохання і холодного розрахунку.

   Ось і тепер знайшовся час для подібної розмови, але вже у форматі спеціальних зустрічей з дорослим населенням, які й надалі плануємо проводити у вечірні години раз на сезон. Цього разу, «літнім вечором в музеї», луцькі містяни спільно з лектором дошукувались різниці у шлюбних моделях давніх і теперішніх часів, з допомогою історичних джерел та на прикладах конкретних сімейних пар з’ясовували як давно народився шлюбний контракт, і чим оберталось право опіки над представницям прекрасної половини для них самих.

   Заявлена програма лекції дала можливість торкнутися й більш серйозні питання. Наприклад, про демографічну картину Волині у найскладніший для краю період – в час інтенсивних татарських набігів кін. XV – кін. XVII ст. Між іншим, ще Михайло Грушевський вказував, що інтенсивність «сеї нової загрози» не порівнювана ні з набігами печенігів і половців, ні навіть з походами Бату-хана і його нащадків. Великою втратою населення і необхідністю збереження популяції вчені пояснюють ранній вступ до шлюбу та багатошлюбність волинських жінок, а також високий показник дітності.

   Важливо також було донести до музейних гостей знання про особливий психо-емоційний стан середньовічної людини, який формувався в атмосфері постійної загальної небезпеки. У цих умовах складались характери сильні і вольові, але водночас суворі й жорстокі. Людей характеризували менші чутливість, вразливість і чуйність. Завдяки такому «захисному панциру» тогочасна людність краще пристосовувалась до постійних катаклізмів, як природних, так і створених людиною.

   Попри складний для виявлення ніжних емоцій історичний час в ньому звісно мали місце і драматичні любовні перипетії, й почуття подяки за вірність, чи навіть палке кохання. Музейна колекція виявилась здатною проілюструвати окремі з таких сюжетів. Ось для прикладу. До шлюбних церемоній польського короля і великого литовського князя Зиґмунта Августа мав близький стосунок будівничий волинської Олики – Миколай Радивил «Чорний». Попри великий спротив Католицької Церкви і королівського двору він допоміг закоханому королю-вдівцю оженитись на своїй двоюрідній сестрі Барбарі. Палка пристрасть короля до литовки Барбари обірвалась з її смертю.

Реліквія польського короля: портрети-мініатюри його перших двох дружин – Елизавети Габсбурзької і Барбари Радивил. Гіпотетично школа Лукаса Кранаха Молодшого, біля 1543-1551 рр.

У1553 році польський король знову став женихом. Картина. Лукас Кранах Молодший. Портрет Зиґмунта Августа. 1553 р.

   Коли Зиґмунт Август вкотре овдовів, Миколай Радивил особисто участував в його заручинах з наступною претенденткою – мантуанською принцесою Катериною Ґонзаго з дому Габсбургів. Цим королівським заручинам присвячена велична художня картина з колекції Волинського краєзнавчого музею, яка належить до полотен з загадковим для сучасного глядача сюжетом. На передньому плані багатофігурної композиції католицький архієрей благословляє венценосну пару обмінятись обручками. І ось, на палець пишній молодиці з роду Ґонзаго має намір вдягти весільну обручку ... Миколай Радивил «Чорний». Король-наречений також присутній на картині, але його одразу і не помітно: зображений на другому плані. Такий весільний обряд відповідав традиціям часу, коли на заручини молоду супроводжували довірені особи нареченого. Щоправда черговій дружині короля не поталанило на любов нареченого; цей шлюб був уже звичайним політичним союзом.

Картина на полотні. Автор невідомий. Заручини Зиґмунта Августа і Катерини Ґонзаго з Габсбургів, Відень, 1553 р. Середина XVIII ст. Колекція Волинського краєзнавчого музею

   Традиції і особливості заручин вдало вплів в канву розмови запрошений до участі в акції луцький краєзнавець і колекціонер Геннадій Гулько. Він повідомив, що у давні часи під час обміну обручками на вінчанні нареченому надівалась золота обручка, а відданиці – залізна. Така традиція підтверджена рекомендаціями Служебника XIV ст. митрополита Кипріана, до слова, того самого церковного ієрарха, котрий особисто відспівував в Луцьку новопреставленого князя Любарта-Дмитрія Гедиміновича. У служебнику також зазначено, що після обмінювання весільними кільцями священик «сплетает десные их руки друг другу и глаголит: «Мир всем». Після церковної церемонії наступала черга весільної учти, з народними обрядами і ритуалами.

Геннадій Гулько розповідає про свою колекцію

   Після розповіді про традиції побутування таких прикрас як кільця, персні та весільні обручки п. Гулько дозволив гостям музею особисто споглядати свою колекцію. До речі, це особливість наших зустрічей, під час яких відвідувачі музею мають можливість відчути історію на дотик. Погодьтесь, таке задоволення рідко стає реальністю в наших класичних музейних установах, а запит на нього у дорослих не менший, ніж у дітей. І хоч персні з колекції не виготовлені з дорогоцінних металів чи каменів, але їх історична вартісність, спільно з цінними коментарями колекціонера-науковця, довершили сподівання аудиторії.

Персні і каблучки у збільшувальне скло

   Завершились народні читання історією ще одного власника волинської Олики – Антонія Генрика Радзивіла, чоловіка пруської принцеси Фридерики Луїзи з Ґогенцоллернів, берлінського придворного політика, Х-го олицького ордината і ... загубленого в часі композитора. Білоруси вважають Антонія Радзивіла своїм земляком. Вони відшукали загублену партитуру його музичного твору – першої в європейській музичній культурі сценічної опери на трагедію Йогана фон Ґете «Фауст». Сьогодні музика Радзивіла звучить на білоруській сцені.

   Сповнений сумних подій літопис родини Антонія Генрика, в нещастях якої, подейкують, не останню роль зіграв «Фауст», означений ще й історією трагічного кохання його доньки Елізи до пруського принца, майбутнього кайзера Німеччини Вільгельма I. Венценосний батько принца відмовив Радзивілам, бо були не королівської крові. Не допоміг навіть аргумент про родичку Барбару – польську королеву. Молодим і закоханим людям так і не судилось стати на рушничок щастя. Еліза з туги померла молодою, а кайзер протягом всього тривалого життя зберігав мініатюрний портрет своєї коханої. До сестри Шарлотти – дружини російського імператора Миколи I Вільгельм писав про нову обраницю батька: «Принцеса [– Августа Веймарська. – Авт.] гарна і розумна, але по-справжньому любити можна лише раз». Не приголубила доля і кайзерового онука – Вільгельма II, якого сучасники звинувачували у розв’язанні I світової війни. Ось як несподівано відгукнулось зраджене кохання!

   Антоній Радзивіл з дружиною все життя провели у своїх палацах в Прусії, але чи приїздили в олицький маєток, який набули в 1814 р., лишається таємницею. XI-м олицьким ординатом став наймолодший син Антонія – Богуслав-Фридерик. Згодом в інтер’єрі Олицького палацу з’явились графічні і скульптурні портрети родини. Зокрема, – гіпсові погруддя нещасливої берлінської красуні Елізи та її молодшого брата Фердінанда, що рано пішов із життя. Ці твори зайняли центральне місце серед експонатів невеликої виставки, що послужила ілюстрацією до лекції.

Експозиція лекційної виставки

Діти Антонія Генрика Радзивіла – Еліза і Фердінанд. Гіпсові скульптури XIX ст. з колекції Волинського краєзнавчого музею

   Під кінець музейних читань сумна історія про нерозквітле кохання змінилась колоритною музикою з радзивілового «Фауста». Далі прийшов час для запитань, обговорення і обміну думками.

   Нагадаємо, подібні зустрічі на базі наймолодшого відділу обласного краєзнавчого музею проходять в рамках нового проекту «МУЗЕЙ – ГРОМАДІ», – проекту, що виник цьогорічної весни через бажання перетворити музей на майданчик для спілкування. На зустріч до нас приходять ті з лучан, для кого музеї міста давно є частиною культурного простору, але особливо радіємо тим, хто вперше переступив музейний поріг.

   На «Осінній музейний вечір» запрошуємо у цьогорічне свято Покрову Пресвятої Богородиці. Присвятимо народні читання українському воїнству, його традиціям і героям.

Олена Бірюліна,

провідний науковий співробітник,

зав. відділу Волинського краєзнавчого музею

Фото Л.Максимова