25 лютого у Волинському краєзнавчому музеї відбулось відкриття виставки «Будуть приходити люди…», приуроченої до 148-ої річниці від дня народження Лесі Українки та 105-ої річниці з часу виходу першого окремого видання драми-феєрії «Лісова пісня» (1914).

Окрасою виставки стали 36 шедеврів книжкової графіки – повна серія оригінальних ілюстрацій «Лісової пісні» самобутньої української художниці Софії Караффи-Корбут.

Софія Петрівна Караффа-Корбут народилася 24 серпня 1924 року у Львові, отримавши при хрещенні потрійне ім'я Софія-Романа-Роксолана. її батько, Петро Караффа-Корбут, був «емігрантом з Росії, походив з древніх шляхетських родин відомих гербів, мав свої маєтності в Білорусії, які націоналізувала радянська влада, а його самого, як буржуя, вирішила виправляти на Соловках. Петро Караффа-Корбут по дорозі на заслання втік, емігрував нелегально в Галичину...». Скільки кордонів йому довелось перетнути, скільки пасток обминути, перш ніж він зустрівся зі своєю долею на ім'я Марія, яка стала матір'ю майбутньої художниці. Вони повінчалися в Парижі, але на переїзд до Америки на перешкоді стала її вагітність. Розлучились, як думали, ненадовго, виявилось – на все життя.

Виховувати і навчати Софію матері допомагали сестри Василіанки у Львові: вона закінчила початкову школу, аз 1936 року стала ученицею жіночої гімназії сестер Василіанок. Хто міг передбачити тоді, що у 2000 році видавництво отців Василіян «Місіонер» видрукує драму-феєрію Лесі Українки «Лісова пісня» з ілюстраціями Софії Караффи-Корбут, ілюстраціями, які стали її лебединою піснею. Але вона до цього свята не дожила.

Після 1939 року Софія продовжує навчатися у Стрию та у Львові, 1942 року вступає до Львівської художньо-промислової школи, після визволення Львова навчається на живописному факультеті (нині Академія мистецтв). Талант її розкрився відразу. Роботи Софії вражають кольоровою гамою, правдивим трактуванням образів. Але то був 1951 рік. Ревниві слуги соцреалізму на перегляді курсових робіт засудили виставлені малюнки Софії Караффи-Корбут: «вся эта мазня носит упаднический характер, воняет формализмом, ничего не имеет общего с нашим социалистическим реализмом, вам следует пересмотреть свои позиции, если собираетесь стать советским художником». Жалюгідні пігмеї від мистецтва виставили двійку за її курсові роботи. Софія перейшла на графіку, далі – на кераміку. Вчителями з фаху були І. Петров, В. Манастирський, Р. Сельський. У 1953 році закінчила Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва.

Працювала в галузі станкової та книжкової графіки, декоративного мистецтва (художня кераміка). Обмеженість і професійна недолугість тогочасних стовпів соцреалізму «зарубали» в ній талановитого живописця. Працювала на Львівській скульптурно-керамічній фабриці, її роботи як кераміста потрапляють до музеїв, – адже талант не заховаєш. Але вона прагнула іншого: її вабила станкова та книжкова графіка, а у графіці – постаті героїв української історії: Івана Ґонти, Максима Залізняка, Гамалії, Байди, Богдана Хмельницького. Та після хрущовської «відлиги» на такі теми у творчості було накладено табу. Вона почала ілюструвати твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, інших класиків української літератури.

До творчості Лесі Українки художниця зверталася ще 1963 року, створивши кольорову ліногравюру «Казка» (за мотивами драми-феєрії «Лісова пісня»). Під час співпраці з видавництвом «Веселка» (Київ) художниця проілюструвала цикл дитячих творів українських письменників, серед них твори Лесі Українки, що склали підбірки: «Досвітні огні» (1965), «Літо краснеє минуло» (1966, 1970), «Ясні самоцвіти» (вийшла до 100-річчя від дня народження поетеси у 1971 році). А ще дівчатка з книжечки «Ясні самоцвіти» дивно схожі на маленьку Лесю, коли вона не була ще Українкою.

1971 року, до 100-літнього ювілею Лесі Українки, видавництвом «Веселка» видало підбірку творів поетеси під назвою «Досвітні огні» (перевидана 1978 р.). До книги увійшли кращі ліричні вірші, а також поеми «Давня казка», «Віла-посестра» і «Роберт Брюс – король шотландський». Проілюструвала книгу Софія Караффа-Корбут. Вона зображає своїх героїв в техніці ліногравюри, основним засобом виразності є різкий спрощений контур, який у поєднанні з грубим штрихом створює чітке, контрастне зображення, площинне за характером і здебільшого позбавлене світлотіньового моделювання. До спрощеного трактування форм художниця вдається свідомо, заради виразнішого виявлення декоративності. Для авантитулу вона виконала портрет Лесі Українки, скоротивши для підпису під ним знамениту фразу Мавки з «Лісової пісні» до двох лише слів: «Буду жити!». Дівчина, що сіє барвисті квітки «на вбогім сумнім перелозі» (ілюстрація до «Contra spem spero») теж має ледь вловиму портретну схожість з Лесею Українкою. Як і Лесю, Софію Караффу-Корбут вабила епоха лицарства, – про це свідчать ілюстрації до «Давньої казки» і до «Роберта Брюса...». «Та невже-таки лицар менше має снаги, ніж павук!?» – хіба це не спонука до дії?

Від 1990 до кінця 1994 року тривала її напружена творча праця над «Лісовою піснею» Лесі Українки. Вона поспішала закінчити її до 125-річчя від дня народження поетеси. Вперше повна серія «Лісової пісні» була продемонстрована на виставці до 125-річчя від дня народження Лесі Українки у Львівському музеї Івана Франка (1996 p.). Це була лебедина пісня художниці. Вона була проспівана за два роки до кончини – як і в Лесі Українки (закінчила «Лісову пісню» 8 серпня 1911 року, а рівно через два роки того ж дня її ховали). Але виходу в світ драми-феєрії «Лісова пісня» зі своїми ілюстраціями Софія Караффа-Корбут не дочекалася, померла 29 листопада 1996 року. А книга – справжнє подарункове видання – побачила світ у видавництві отців-Василіян «Місіонер» у Львові у 2000-му році. Художниця ніколи не була кон'юнктурницею: в той час (початки нашої незалежності), коли всі навколо говорили про замовчувану «Бояриню», коли театри ставили драми Лесі Українки про перших християн, вона звертається до «Лісової пісні», як до твору непроминущого, вічного, неперевершеного, який так багато говорив душі і серцю, зболілому за людським теплом, стомленому даремною боротьбою з байдужими вітряними млинами. То було її завершальне слово, завершальний акорд у мистецтві, акорд мужній, сильний, прощальний.

Працюючи над твором, Софія Караффа-Корбут у кожну ілюстрацію, – а їх 36, – вклала не тільки копітку працю, а й серце і душу. З великою любов'ю, теплом і терпінням промальована кожна деталь. Безліч дрібних деталей, які органічно поєднані між собою, перегукуються, переплітаються, складаючи стилістично цілісну композицію. Дерева і квіти, риби і звірі, людські і міфологічні постаті – все пов'язане і створює одну жанрову сцену з реалістичним зображенням пейзажів і портретів. Кожен її персонаж оригінальний, має свій характер, який передається через виразність очей, рук, пластику рухів. Багата палітра відтінків вражає і зачаровує. Ніжний охристо-рожево-зелений колорит ілюстрацій до перших дій плавно переходить у темні насичені кольори, густий штрих на деяких ілюстраціях ніби сірою павутинкою вкриває весь малюнок, – цим підкреслюється трагізм розвитку подій. Заключні ілюстрації передані світлими прозорими фарбами, символізуючи дві чисті закохані душі Лукаша і Мавки, що об'єдналися «в ясну, місячну весняну ніч».

В ілюстраціях відтворені сільські краєвиди: хатинки під солом'яними стріхами, елементи побуту, речі господарського і домашнього вжитку. Типажі героїв, їх одяг, взуття, головні убори, елементи вишивки і прикрас – все притаманне Волинському Поліссю, в якому відбувається дія «Лісової пісні».

Перша посмертна виставка творів С. Караффи-Корбут відбулась у Національному музеї Львова восени 1999 року. 2001 року ілюстрації до «Лісової пісні» Лесі Українки побачили лучани у Волинському краєзнавчому музеї на виставці, присвяченій 130-річчю від дня народження Лесі Українки, Виставкою опікувався Василь Валько – розпорядник творчої спадщини Софії Караффи-Корбут. А нині колекція ілюстрацій є власністю Літературно-меморіального музею Лесі Українки в с. Колодяжному.

Ілона Несторук,
старший науковий співробітник відділу фондів