Під такою назвою у Колодяжненському літературно-меморіальному музеї Лесі Українки відкрилася виставка, присвячена 140-річчю від часу переведення П.А.Косача на службу до Луцька.

19 лютого 1861 року, після Всемилостивого указу про скасування кріпосного права і пов’язаного з ним низкою реформ, відразу ж було встановлене «коліщатко» у «механізмі» їх виконання − створення Губернських по селянських справах Присутствій, призначення в повітах Мирових Посередників і утворення Мирових З′їздів. Спектр їх дії був широким. Один із них − участь у наділенні селян землею. Два роки селяни користувалися наданою землею, виконуючи панщину і оброк, далі закон говорив про її викуп. Але селяни ніяк не хотіли вірити, що земля не дістанеться їм безкоштовно. Грошей на викуп у колишніх кріпаків не було, позик у банку боялися. Посередниками між поміщиками і селянами ставали вищеназвані установи. Люди, які йшли туди працювати, були сповнені ентузіазмом допомогти колишнім кріпакам. Найпоширенішим був такий варіант, коли поміщик дарував селянину частину наділу. Решту залишав собі, але люди були раді третині чи й четвертині землі, отриманої безкоштовно. Найважче працювати мировим посередникам було у перші роки після скасування кріпацтва.

П. А. Косач з 3 жовтня 1866 року працював на посаді голови Новоград-Волинського З′їзду мирових посередників. Минуло 5 років після скасування кріпосного права, і він ще застав селянську реформу у розпалі. Варто було б пошукати в архівах справи, якими він відав у цьому повіті на протязі 10 років і, може, вони дали б додаткову інформацію про причини переведення його наказом по Міністерству внутрішніх справ на таку ж посаду до Луцько-Дубенського з′їзду мирових посередників. Вважається, що він був покараний «за українофільство» (за спогадами доньки Ольги) переведенням на периферію. Дружина Петра Косача Ольга Петрівна в «Автобіографії» (експонується на виставці) так пояснювала причини переведення чоловіка: «З Михайлом [Драгомановим − Л. М.] провадилось жваве листування, і в році 1878 з чоловіком ми поїхали за кордон, відчуваючи вже міцну потребу нам побачитись. […] Зустрічались ми тоді й з емігрантами, бачились на різних збірках і гулянках з кн[язем] Кропоткіним, В. Засуліч і ін. Коли ми виїздили додому вже, то ніяких директив на Україну брат не давав нам. Навіть коли я хотіла взяти з собою видання «Громади», то він цього не дозволив. Листів ніяких теж не передавав. Навіть до Галичини, не то що до Києва. Незважаючи на таку обережність, все ж таки наша подорож не обійшлась без наслідків. Нашу подорож таки помітили добре, кому треба було. На границі при повороті зробили нам пильний огляд усіх наших речей, а до нашої подорожі приточили навіть те, чого в ній не було. Саме на той час стався терористичний акт над Мезенцевим, і це було поставлено у зв′язок з нашим побаченням з Михайлом, бо нібито він, власне, через нас передав у Росію деякі революційні директиви. Все ж ніяких причіпок офіціально не було ні при переїзді через кордон, ні дома, а лиш у службовому становищі мого чоловіка сталася зміна − власне, така диверсія, що луцького «председателя съезда мировых посредников» перевели для «пользы службы» до Звягля, а мого чоловіка П. А. Косача до Луцького».

На виставці в газеті «Радянська Волинь» за 11 липня 1991 року експонується стаття професора історії з США, сина Мирового посередника Ковельського повіту, колеги П. А. Косача Варлаама Міяковського, Володимира. Спогади оприлюднила дослідниця життя та творчості Лесі Українки, родини Косачів Т. Борисюк (Скрипка). П. Володимир розповідає про справу Михайла Лободовського: молодий учитель на Катеринославщині включився в народницький рух (популяризував книжки українською мовою, сам переклав «Тараса Бульбу» так, що слова «Россия», «русский человек», «русский царь» стали звучати як «Україна», «українець», «український цар»). Звільненому учителеві у пошуках роботи взявся допомогти П. Косач. Лободовський залишив пакунок з книгами у приміщенні «присутствія», його знайшли, і «пришили» ім′я П. Косача і його дружини до «українофільської пропаганди». Ці події відбувалися напередодні сумнозвісного цензурного акту 1876 року, коли, як ми розуміємо, влада дуже боялася людей, які вимовляли слово «Україна», і намагалася їх приструнити. Чи не зіграла ця історія також у зміні місця служби П. А. Косача?

Так чи інакше, але П. А. Косач отримав посаду у Луцьку 7 листопада 1878 року, переїхав туди спочатку сам, а навесні 1879 року перевіз на нове місце проживання дружину з трьома дітьми.

Виставка розповідає про Луцьк мовою фотолистівок з видами замку Любарта, культовими, визначними місцями тогочасного міста. Експонуються світлина одного з будинків, у якому жили Косачі, дослідження краєзнавців про місця проживання Косачів у Луцьку. Стаття О. Бірюліної розповідає про участь П. А. Косача у діяльності Луцького Хрестовоздвиженського братства, П. Троневича − про автограф Ольги Косач-Кривинюк на стіні замку Любарта. Відомо, що будинок Косачів знаходився неподалік від «воинского присутствія», то Петру Косачу, мабуть, як і малій його доньці Лесі, боліли материнські сльози за синами, яких проводжали в рекрути. Вже пізніше, коли сім′я проживала у Колодяжному, одна з селянок згадувала таке: «П. А. Косач був у тій комісії, що приймала рекрутів. Якщо якогось хлопця мали забрати в рекрути, то його батько піде до Косача, попросить його, щоб не брали сина, то він остається. Бувало, Косач тільки скаже: «Ладно, пусть остаётся». То майже ніхто з колодяжненських хлопців і не служив в армії». На виставці враження від призову в армію представлені ілюстрацією художника М.Маловського «Одинак» за мотивами одноіменного оповідання Лесі Українки.

Минули роки після скасування кріпосного права. Земельна реформа, в основному, була завершена. Функції перших Мирових посередників скінчилися. Але земельні питання існували, і потрібні були нові закони.

9 червня 1886 року було видане «Положення про поземельне влаштування сільських вічних чиншовиків у губерніях Західних і Білоруських». (Чинш − це такий спосіб землеволодіння, вид залежної власності, при якій власнику (чиншовику) належало право володіння, користування, розпорядження садибою в погодженні з верховним власником, але при виконанні визначених постійних оброків (чиншів), інших платежів і повинностей. Чиншеві володіння нерідко бували вічними або спадковими, тобто, орендатор був власником землі протягом свого життя і передавав право на володіння своїм потомкам при умові справного внесення орендної плати).

Воно окреслювало дії повітового Присутствія: в схилянні сторін до мирного вирішення справи; у встановленні прав вічних чиншовиків на землю; у встановленні розміру і якості чиншових ділянок; у визначенні кількості грошових чиншів і переведених в гроші натуральних чиншових повинностей; робило розрахунок боргу; капіталізації чиншових повинностей і визначення викупної суми по кожній вічночиншовій ділянці; розрахунок урядової позики і додаткових платежів по кожній ділянці.

Присутствіє складало постанову, викупні чиншові акти, представляло їх сторонам для підпису при свідках, вичекавши термін подачі скарги, подавало справу з копіями викупних чиншових актів, а якщо були скарги, то і їх зі своїми висновками, в губернське по селянських справах Присутствіє.

Отож, 8 жовтня 1886 р. пропозицією київського, подільського і волинського, тимчасово чернігівського і полтавського генерал-губернаторів П. А. Косача призначено головою Луцько-Дубенського повітового по чиншових справах присутствія.

Експонується копія сторінки справи по клопотанню міщанина м. Любомля Івана Іванового Толочка про надання йому на викуп садибної ділянки при с. Залужжя Володимир-Волинського повіту, яку Петро Антонович підготував, підписав і подав до губернського присутствія, уже працюючи на такій же посаді Ковельсько-Володимир-Волинського по чиншових справах присутствія.

За 13 років служби у Луцьку він став кавалером ордена Св. Анни ІІ ступеня (1880 р.), отримав орден Св. Володимира IV ступеня (1891 р.), отримав ранги колезького радника (1878 р.), статським радника (1884 р.).

Уже далеко пізніше, звільняючись з посади у Ковелі, куди його перевели з Луцька, Петро Антонович Косач пише дружині Ользі Петрівні: «Ковель 20 января 1899 г. Принесли телеграмму: «Сердечно приветствую состоявшимся назначением глубоко жалею что Волынь теряет в Вас даровитого крестьянского деятеля Волинский губернатор Дунин-Борковский».

Любов Мержвинська,
провідний науковий працівник КЛММЛУ

Джерело: Колодяжненський літературно-меморіальний музей Лесі Українки