Виникнення дисидентського руху в Україні в 1960-х – 1980-х роках у багатьох відношеннях можна вважати феноменальним явищем. Він сформувався та існував протягом майже тридцяти років за вкрай несприятливих соціально-політичних умов. Однак придушити його остаточно радянська тоталітарна система так і не змогла, незважаючи на активну жорстоку репресивну політику. Більше того, він справив глибокий вплив і на події другої половини 80-х – початку 90-х років минулого століття. По суті, рух опору 1960-х – 1980-х років став, крім усього іншого, своєрідним генетичним кодом подій, які привели до незалежності України. Більшість вимог, програм, ідей, які висувалися цим рухом у попередні тридцять років, у тій чи іншій мірі здійснилися або ж здійснюються в сучасній Україні (1).

Особливого поширення набув рух опору на західних теренах, в тому числі й на Волині, куди радянська влада прийшла у вересні 1939-го, на два десятиліття пізніше, ніж на східних. Якщо у Східній Україні сталінська репресивна машина ще у тридцятих роках винищила національну еліту, викосила голодоморами мільйони селян, то в Західній Україні ще нуртував дух вільнодумства. По суті, дисидентський рух на Волині був закономірним продовженням національно-визвольних змагань 1940-х – 1950-х років під проводом ОУН-УПА. Змінилася тільки форма боротьби – зі збройної вона еволюціонувала у ненасильницьку, демократичну. У 60-х роках минулого століття в Україні постають «стихійні і розрізнені, всюди самі собою виникаючі «процеси самозахисту» нації» (2).

Вагомий внесок у рух опору зробили і волиняни. Багатьох з них пошановано як борців за демократію і права людини у всьому світі. Так, нашого земляка, уродженця села Боремщина Любомльського району, члена Української Гельсінської Спілки Данила Шумука у 1987 році навіть запросив на зустріч в Овальному кабінеті Білого дому тодішній лідер західного демократичного світу, президент США Рональд Рейган. Фотографія, на якій зафіксований момент рукостискання цих двох видатних діячів, зберігається у фондах Любомльського краєзнавчого музею (3) і нещодавно експонувалася разом з низкою інших матеріалів з фонду Данила Шумука у Волинському краєзнавчому музеї.

Прикро, що учасників дисидентського руху й досі належно не поціновано у нашому суспільстві. Той же Данило Шумук через свою боротьбу за дотримання демократичних і загальнолюдських цінностей в Україні відбув в ув’язненнях у польських, німецьких і російських тюрмах, таборах та засланнях 42 роки 6 місяців і 7 діб (4). Та чи багато наших співвітчизників знають про це? Очевидно, що відповідь буде, на жаль, негативною. Тому Волинський краєзнавчий музей і робить усе можливе, аби донести до волинян правду про своїх славетних земляків.

Першого вересня 1965 року, на самому початку першого «покосу інтелігенції», в Луцьку були заарештовані викладачі місцевого педагогічного інституту Валентин Мороз та Дмитро Іващенко. Валентин Мороз – волинянин. Народився 15 квітня 1936 року у селі Холонів Горохівського району. Під час нетривалого викладання у Луцькому педінституті брав активну участь у роботі літературної студії, яку очолював викладач української мови та літератури, уродженець Полтавщини Дмитро Іващенко. Обидва викладачі розмовляли зі студентами на заборонені теми, поширювали самвидавну літературу. За «антирадянську агітацію та пропаганду» і були ув’язнені. До молодих же членів їхньої групи вжили адміністративні методи покарання: студенток Анатолію Панас, Лесю Ковальчук, Марію Мельничук і Мирославу Герасимович на зборах інституту виключили з комсомолу, а поета Костя Шишка невдовзі виключили з партії і звільнили з роботи. За написання віршів у дусі «українського буржуазного націоналізму» (5).

У фондах Волинського краєзнавчого музею зберігається низка цікавих експонатів, що висвітлюють діяльність як Валентина Мороза та Дмитра Іващенка особисто, так і вузівської літературної студії загалом. Це, зокрема, щоденник Дмитра Іващенка періоду ув’язнення з 12 листопада 1965 року до 12 листопада 1966 року, в якому він описує свої важкі табірні будні (6). Його ж автобіографічні спогади та документи про реабілітацію аж у 1991 році. Комплекс фотографій відтворює миті, вихоплені із страдницького життя наших земляків. Тут і Дмитро Іващенко у вишиванці в оточенні своїх студентів (7), і молодий Валентин Мороз разом зі студійцями-активістами. Є кілька фотографій, присвячених закордонній діяльності Валентина Мороза після того, як його у 1979 році разом з групою інших політв’язнів було обмінено на арештованих у США агентів КДБ і вислано з СРСР. На них Валентин Мороз і під час зустрічі з прем’єр-міністром Баварії Б. Штравсом у 1979 році (8), і під час україно-афганської антивоєнної демонстрації в Нью-Йорку на початку 80-х років (9) тощо. Лише у 1991 році Валентин Мороз отримав можливість повернутися в Україну.

Серед учасників руху опору і ще один наш відомий земляк – Микола Коц. Він народився 1930 року в селі Гуща Любомльського району. У 1940-х роках вся його родина була репресована за надуманими звинуваченнями радянськоїтоталітарної системи. У Коців забрали дім, господарство. Батька і брата Миколи Георгійовича вислали на північні простори Росії, а мама з молодшими дітьми змушена була жити у землянці, де невдовзі й обірвалося її життя.

Викладаючи у Копичинському сільськогосподарському технікумі Тернопільської області, Микола Коц не боявся говорити своїм студентам правду, яка замовчувалася в СРСР, виготовляв і поширював самвидавну продукцію, у якій викривав злочинну суть комуністичної влади. Був заарештований і 1968 року відправлений у далеку Мордовію (10). Повернувся на Волинь аж у 1979 році. В 1988 році створив Волинську організацію Української Гельсінської Спілки.

У стінах Волинського краєзнавчого музею зберігаються фотографії Миколи Георгійовича, комплекс оригінальних документів, а також копій. Зокрема, вироку, винесеного йому за «злочини супроти радянської влади» та його подальшої реабілітації (11). У наявності також хроніка, яку вів Микола Коц на засланні, та самвидавні матеріали, створеної ним власноруч (12). До речі, деякі зразки самвидавної продукції Микола Коц закодовував ним же придуманою системою шифрування. Цікавими для дослідження є також листи, зокрема, до Левка Лук’яненка (13), та спогади Миколи Коца.

Видатний сучасний український публіцист і літературознавець, активний учасник національно-демократичного руху 60-х – 80-х років ХХ століття Євген Сверстюк народився 13 грудня 1928 року у селі Сільце Горохівського району. Він співавтор одного з найпопулярніших творів українського самвидаву 60-х років – памфлету «З приводу процесу над Погружальським», а також низки есеїв. При чому, усі ці твори підписував власним іменем, не боячись висловлювати у них свої погляди на радянську реальність. 1972 року заарештований і наступного року запроторений до табору у Пермській області. Звільнений лише у жовтні 1983 року. З 1989 року – незмінний редактор християнської газети «Наша віра» та президент Української асоціації незалежної творчої інтелігенції.

Але дисидентська діяльність Євгена Сверстюка – це насамперед протест митця проти нав’язуваних йому системою рамок. І саме літературознавчі статті, інтерв’ю з Євгеном Сверстюком найповніше висвітлюють його діяльність (14). Адже магістральною ідеєю його творчості є значення духовності у формуванні людини, нації, суспільства, її безсумнівний пріорітет у всій ціннісній системі суспільного буття. Зберігаються у Волинському краєзнавчому музеї також фотографії як Євгена Сверстюка і його сім’ї, так і його друзів-дисидентів – Алли Горської, Надії Світличної, Романа Когородського (15) тощо.

Вище були коротко охарактеризовані постаті волинського дисидентського руху та пов’язаний з ними комплекс документів, що мають загальноукраїнське і світове значення. Та зберігаються у Волинському краєзнавчому музеї і матеріали про багатьох менш відомих учасників дисидентського руху на Волині у 1960-х – 1980-х роках, які засвідчують, що цей рух опору на наших теренах активно тривав аж до проголошення незалежності України. Це, зокрема, великий фонд Наталії Каразії (16). Народилася вона 14 листопада 1930 року в селищі Колки Маневицького району. Через погане здоров’я не мала змоги вести активну боротьбу проти радянської системи. Але будучи особисто знайомою з багатьма дисидентами, всіляко допомагала їм, а 2006-го року передала зібрані нею матеріали до Волинського краєзнавчого музею.

Фонд Наталії Каразії – це чималий масив документів, фотографій і спогадів (усього 600 описаних одиниць) про непрості дисидентські будні українських учасників руху опору 1960-х – 1980-х років. Зокрема, цього року у Волинському краєзнавчому музеї експонувалися листи, написані до Наталії Каразії одним із лідерів дисидентського руху – В’ячеславом Чорноволом (17), з яким товаришувала пані Наталя і на прохання якого друкувала окремі випуски самвидавного «Українського Вісника» та інші матеріали (18). Вони є дуже важливими як для дослідження руху опору загалом, так і для глибшого і детальнішого ознайомлення з українським самвидавом як феноменом української культури і суспільно-політичної думки у 1960-х – 1980-х роках (19). Варто згадати і той факт, що усередині 80-х років Наталія Каразія стала членом Української Гельсінської Спілки.

Також у фондах Волинського краєзнавчого музею зберігаються документи, що висвітлюють діяльність багатьох націоналістів, які вийшли з в’язниць в роки хрущовської «відлиги» – Мелетія Семенюка, Миколи Куделі, Петра Лятинського, борців проти комуністичного тоталітаризму В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка, Юрія Сачука, Семена Говдія… Є у музеї і матеріали конференцій, присвячених історії дисидентського руху, часописів, що з’явилися вже у роки української незалежності. І, звичайно, у Волинському краєзнавчому музеї можна ознайомитися з основними творами Валентина Мороза, Євгена Сверстюка, Данила Шумука, Миколи Коца та інших «незгідних». Адже зброєю українських дисидентів було українське слово, за допомогою якого вони таки здолали радянський режим, наче біблійний Давид – нечестивого велетня Голіафа.

На основі цих матеріалів науковці Волинського краєзнавчого музею кілька разів формували виставки. Так, у квітні 1996-го року з ініціативи директора музею Анатолія Силюка було проведено ювілейний вечір на честь шістдесятиріччя Валентина Мороза. На ньому були присутні та виступили самі творці волинського руху опору 1960-х – 1980-х років: Валентин Мороз, а також його однодумці Дмитро Іващенко, Леся Ковальчук, Кость Шишко і колишній політв’язень Юрій Сачук (20). Тоді ж, до 30-ти річчя Луцького судового процессу, було відкрито виставку «Волиняни – учасники дисидентського руху в Україні», яку підготувала разом з працівниками відділу новітньої історії провідний науковий співробітник Ольга Гриморович (21).

У серпні 2006-го року презентовано виставку «Високий дух з Україною у серці» з особистого архіву Наталії Каразії, яку підготувала науковий співробітник музею Тамара Копилова. На ній було експоновано матеріали, передані до музею особисто пані Наталією. А вже цього року автор цих рядків підготував виставку «Шляхами до незалежності: волинські дисиденти в русі опору 1960-х – 1980-х років», приурочену до Дня соборності України та сімдесятиріччя від дня народження В’ячеслава Чорновола. Створена вона на основі матеріалів Волинського краєзнавчого музею із залученням матеріалів Любомльського краєзнавчого музею. На ній вперше було представлено понад сто п’ятдесят експонатів, які належали нашим всесвітньовідомим волинським дисидентам.

Науковці музею продовжують досліджувати цю важливу сторінку волинської та української історії. Цьому сприяє і плідна співпраця з тими волинянами – учасниками руху опору 1960 – 1980-х років, які ще й нині живуть в різних куточках України.

________________________

1. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960 – 1980-х років. – Київ: Либідь, 1995. – 220 с.

2. Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ століття. – Київ: Основи, 1997. – 423 с.

3. Фонди ЛКМ, інв. № КДФ – 342.

4. Міжнародний біографічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т.1. Україна. Частина 2. – Харків: Права людини, 2006. – с. 658.

5. Ковальчук О. Сміливий виклик режимові // Волинь-нова. – 2005. – 24 серпня.

6. Фонди ВКМ, інв. № КДФ – 16277.

7. Фонди ВКМ, інв. № КДФ – 16265.

8. Фонди ВКМ, інв. № КДФ – 16287.

9. Фонди ВКМ, інв. № КДФ – 16288.

10.Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні. Середина 1950-х – початок 1990-х років. Т.1. – Київ: в-во ім. Олени Теліги, 1998. – 308 с.

11. Фонди ВКМ, інв. № ДМ – 25769.

12. Фонди ВКМ, інв. № КДФ – 15183.

13. Фонди ВКМ, інв. № КДФ – 15187.

14. Фонди ВКМ, інв. № КДФ – 19628.

15. Фонди ВКМ, інв. № КДФ – 19972.

16. Фонди ВКМ, інв. № ДМ – 53769.

17. Фонди ВКМ, інв. № КДФ – 19903.

18. Фонди ВКМ, інв. № КДФ – 19908.

19. Лис С. Слово поза цензурою. Самвидав як феномен культури і суспільно-політичної думки 1960-х – 1980-х років (Західна Україна). – Луцьк: Твердиня, 2008. – с. 76.

20. Лис В. Дві весни Валентина Мороза // Волинь. – 1996. – 30 квітня.

21. Грицина Л. Хроніки виставкової діяльності музею. 1994 – 1998 рр. // Волинський музей. Історія і сучасність. Науковий збірник. Випуск ІІ. – Луцьк: Надстир’я, 1999. – 206 с.

_____________________________

Волинський музей: історія і сучасність: Науковий збірник: Вип. 4. – Луцьк, 2009. – С. 69-71.

Категорія: Статті | Додав: administrator (05.06.2012) | ОПИС ЗНАКІВ |

Переглядів: 2676 | Рейтинг: 0.0/0

Всього коментарів: 0

Зробити безкоштовний сайт з uCoz

Волинь туристична

Волинь туристична

Агросадиби Волині

Туристичні райони

ВОЛИНСЬКІ ДИСИДЕНТИ В РУСІ ОПОРУ В 1960-х – 1980-х РОКАХ (на матеріалах Волинського краєзнавчого музею)